Тінь Бронзового Бога.

Розмір шрифту: - +

Вечірка...

Вечірка.

     Марися подзвонила мені. Вона питала про те, чи я їла сьогодні, кого бачила і коли вона матиме таке щастя бачити мене вдома. Ще сказала, що прийде зустрічати мене. Я ж відповіла, що я дуже смачно і дебело пообідала сьогодні ; розповіла, що увесь день знаходжусь поруч з Данилом; а про те, коли з*явлюсь удома , я чесно відповіла, що не знаю. Про вечірку я вирішила, взагалі, змовчати. Так буде «кращенько» , як казала моя бабусечка Галя.Завжди тепер, коли вимовляю слова у їх пом*якшеній милозвучнішій формі, - то згадую її…

       Зачувши про вечірку, люди дуже швидко покидали залу і бігли наверх переодягатися. Дорогою вони іноді штовхали один-одного, при цім стримано, а часом – і не дуже , обурювались вголос… кожен хотів бути переможцем…чи що?

        Коли зала майже спустіла, справа від дверей, що ведуть у сад , - я побачила Луїзу : вона спостерігала   за Данилом через вікно …Невже весь час вона стояла там? Звичайно ж їй, мабуть, теж хотілося нарешті побачити його в ролі вампіра…На ній була чорна сукня до колін, яка щільно обтягувала фігуру, підкреслюючи досконалість форм її звабливого жіночого тіла . Волосся розкішними золотими хвилями спадало на плечі. Стрункі ноги взуті були в елегантні чорні туфлі. Тонесенька талія…тоненькі щиколотки.Тепер Луїза справді була схожа на Лауру…Яка ж то печаль… Це вже тепер «моя» трагедія … Мені ніколи не мати такого вигляду … з моєю зайвою вагою - тим більш … Мені хотілося щезнути з тієї кімнати, щоб Данил не зміг би порівняти мене з нею тепер!

       Забачивши Луїзу , Ендрю просто –таки кинувся до неї, як і завжди, - з розпростертими обіймами . Данило теж помітив її …і очі його не змогли приховати захоплення : він просто –таки  витріщався на округлі форми Луїзиного тіла… Жахітливо! …Оксана, немов відчувши мої страждання, потягла мене в сад…в сад? Я слухняно попленталась за нею…мені було все одно куди йти…Більш того,краще мені зараз не бачити їх зустріч, бо й так ставало зрозуміло: між ними й досі існувала прихована пристрасть...

      Данил бачив, як ми пішли у сад – йому, здається, було байдуже, і цікавили ми його найменш у ту мить…Він , навіть, нічого не сказав…

      Тепер , там у саду, ніщо не могло завадити мені роздивитися лиця закоханих скульптур…Оксана пішла до яблуні, мабуть, шукати плоди, якими, як я встигла зрозуміти ,вона дуже любила похрумати.

      Я підійшла до фонтану, в якому, нажаль не було води…але були в ньому і навіки заклякли дві закохані фігури…Так, мій зір не зрадив мені тоді, коли стоячи там біля вікна зали, лиця здалися мені «нашими» з Данилом ! Оксана, помітивши як я розглядаю скульптури , підійшла до фонтану :

       -Господи! ..,- вона схопила себе за шию, - та це ж…, -вона глянула на мене, а потім знову на скульптуру, - це ж – ти! Дивись,… і ніс і розріз очей і форма обличчя – твої! ,от якби ще ти була трохи стрункішою…, - вона підійшла впритул до фонтану, і , ледь не впала в нього , сильно перехилившись через борти . Тепер вже вона розглядала чоловічу фігуру; очі її збільшились враз до неймовірних розмірів, а густючі брови з подивом підскочили…:

       -Та хай Бог милує! …,- Оксана дивилась на мене поглядом повним очікування пояснень…саме так « пояснень»!…-наче я могла щось пояснити…я й сама нічого не тямила…

       -Це …неможливо, -вона знову і знову дивилася то на мене, то на скульптури…крутила в різні боки головою з запереченням…Мене це вже почало трохи напружувати…бо, здається, я вже почала відчувати якусь свою вину за те, що ми були схожі…наче, то з моєї волі ті лиця півтисячі років тому виліпили саме такими!

       -Ходімо, Оксано…бо вечірка пройде без нас…,- я за руку потягла її з саду. А вона , йдучи , постійно озиралася назад і говорила…говорила …Я більше не озиралася, бо була дуже налякана…

       Поволі вже збиралися люди … - вони жваво щось обговорювали , ходили довкола, тепер уже без поспіху роздивляючись красу готичної зали. Один з чоловіків зухвало обперся об одну з кам*яних скульптур: він хапав її за руку, тягнув свої слиняві губи до неї, позував для фото..я почула його коментар:

      -Напевно, в ті часи і поїсти було нічого, бо он як вона дивиться жалісно на гілку в своїх руках!...мабуть, знайшла нарешті те, що можна зжерти !...,- його мерзенний регіт відбився луною у склепінні арки…Інші два молодика і жінка з його компаніїї теж голосно іржали, мов ті дурні коні ! Того вже я не стерпіла…підійшла :

       -Аконіт Джунгарський…,-голосно промовила я, підходячи впритул до нахаби…, -Надзвичайно отруйна рослина…Я витримала незначну паузу, щоб нагородити блазня своїм холодним поглядом…, -Кажуть…,- продовжила говорити я.., -Того , хто торкнеться її – чекає «вовче прокляття»…тіло вкривається густою шерстю,а очі назавжди залишаються налитими кров*ю…,- чоловік перелякано ковтнув повітря почувши мене і, навіть, трохи відступив від статуї. –Можливо, якщо зараз ви попросите цю прекрасну кам*яну жінку вибачити вам, - нічого не станеться?...

       Я не могла повірити, що зважилась на таку промову! То була не я! Мій голос лунав дуже переконливо, аж занадто…, що аж змусив того телепня - при всіх, хоч і напівжартома, але таки вибачитись перед скульптурою!



Мірель Мірель

Відредаговано: 22.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись