Тінь Бронзового Бога.

Розмір шрифту: - +

Замаскована таємниця...

Ще якихось кілька годин – і я побачу Його! І він побачить мене –нову! …Чи сподобається йому мій теперішній вигляд? …чи сподобається?- та йому, мабуть-шо, байдуже…! Він все ще любить свою колишню…думає про неї, напевно, повсяк час…Що це я взагалі навигадувала собі ймовірність того, що є шанс у мене…, ще й повірила в те?!- , отямся дівчино…, ти - тінь…забула?

Марисі зателефонував її парубок, і запросив на вечерю…в піцерію? …Вона не сказала йому, що вже сьогодні їла піццу, бо не хотіла руйнувати його плани…- хлопець же ж старався!...Ось, навіть, в таких незначних , здавалося б, п*оступках проглядає жіноча жертовність …, так – саме жертовіність…Любить його вона…

Я знову подумала про сьогоднішню зйомку : яка ж сцена розігруватиметься сьогодні? …Я похапцем кинулась шукати сценарій…він же мав бути в сумці? …Невже я могла забути його в кабінеті?....невже , я така роззява?! …Ні!...ось же він!...Слава Богам!...Таак, подивимося…о ні!!! Сьогодні будуть знімати сцену знайомства і миттєвого закохування Лоренса і Лаури!...Які тексти прописані…, які зарозумілі фрази! Це мені доведеться сьогодні споглядати процес їхнього закохування?!...я не витримаю, бо я слабка людинка…Раптом , я побачила своє відображення в скляних дверцятах шафи…- там була нова я!...І я вже не та , ким була ще вранці…ну , майже, не та…

Я мала вийти вже за півгодини з дому, а тому почала збиратися- одягатися. Як же приємно одягати нові-новісінькі речі…милуватися своїм новим відображенням. Білі брюки обтягнули мої ноги , дуже вигідно підкреслюючи їх форму, - а ноги в мене, хоч і не худі, проте мають рельєфні обриси і довгі м*язи: фігуру я перейняла від свого татусика, …царство йому небесне…Нещасний мій тато-так мало прожив…так мало!...Коли дивлюсь на себе – то бачу його…І на світ, здається, я дивлюсь його очима – крізь призму бачення його…Так, мабуть, трапляється, коли батьків немає, а ти все одно відчуваєш їхню присутність в собі…-від того стає легше жити, легше терпіти біль втрати…

Вже ці невчасні думки вирвали мене з реальності, і отак і стояла в роздумах своїх…безтямно…

О Боги, я ж запізнююсь ! Я швидко одягла чорну туніку, білі туфлі на шнурівках…тепер, здавалось, на вид мені було років вісімнадцять…- наче, якась стильна дівчина вийшла прямо з розкішного голівудського фільму…Високий хвіст густого волосся, яскраві великі очі зеленкуваті з-під брів врозліт, стильна коротка гривка –нагадали мені образ Ніфертіті…Ого!..Нічого собі!..Мій новий вигляд так надихнув мене, що я аж затанцювала біля дзеркала!...Я подобаюсь собі…подобаюсь!!! Я – Ніфертіті!... Я згадала печальну історію нещасної фараонші…ні , то –її була доля…,моя – інша!

Майже вистрибом бігла я вже такою знайомою і,здавалось, вже такою рідною вулицею. Повз мене пливли якісь люди, машини, дерева…Сонце вже сіло, а отже у тіні має з*явитися власна тінь…Вечірнє небо являло собою синьо- чорне панно , на якому хвилясті рожеві довгі хмари закручувались в якісь чудернацькі спіралі- жгути…Здавалося, на небі йшла якась битва…Може, то –Боги сперечаються про щось своє?...про що?...Чи це - мені знамення Вони вготували?...Якесь передчуття різнуло мене …На мить напружилась я…та ні…, - здалося…

Я бачила, чи не вперше в житті, як чоловіки проводжають мене, а точніш , мою фізичну оболонку поглядамми зацікавленими…Мені від того було радісно; а іноді, коли погляди були занадто відвертими, – ніяково …Хай дивляться…дивіться всі! -…сьогодні я перетворилася на метелика!…Нажаль, метелику ще доведеться трохи схуднути…як же можна схуднути, коли піцца така смачна?...

Нарешті ,я дісталась замку…Кожен раз, як я приходжу сюди, мені кортить, наче вперше, роздивлятися цю старинну споруду,…бо тут, саме тут ,змінилось моє життя…я зустріла Його… Ці валькірії на виступах, здається, щось знають...,але приховують те знання..Їхні лиця застигли в масках якоїсь скорботи одвічної, …можливо, вони вже оплакують моє нездійсненне кохання…Вони вже знають?...-не можу дати раду думкам поруч з цим місцем… : просто «щось» , наче, керує мною…моїм станом…пробуджує меланхолію в мені…Як би ми не намагалися утікти від себе, від своєї суті як би ми не намагалися сховатися – прийдемо до єдиного укінці…Любов…кохання…пристрасть…Часу немає, а отже - і минулого – немає…Все вже було, і є, і буде…одночасно…Так і Любов…вона і є , і була, і буде – одночасно…часу ж немає?!

Я увійшла всередину...Людей у холі , майже, не було…і не дивно, бо сьогоднішня сцена не передбачала великої акторської масовки…Чоловіки несли якісь штативи, камери, освітлення; дві жінки , щось жваво обговорюючи, тягли величезні коробки з невідомим начинням нагору.

Я пішла за ними ..Раптом, і випадково , звичайно ж , я почула їхню розмову:

-Ти чула, що кажуть про Ендрю?.., -жінка говорила подрузі , навіть, не стишуючи голосу…

-Те, що він отримає величезну страховку за вкрадені гроші…, і що страховка , майже удвічі перевищить ту суму, яку в нього вкрали!?...Кажуть, що то Ендрю сам себе пограбував…Він же ж у нас учень Далай Лами?..., -останні слова жінка промовила пошепки;

-Та бідолаха той Лама помер би одразу, аби почув про таке…До того ж, кажуть, Далай Лама прогнав Ендрю…не схотів того більше навчати…, -жінка озирнулась, і побачивши мене – замовкла… Тепер вони вже обидві озиралися на мене, наче, на злодія…



Мірель Мірель

Відредаговано: 22.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись