Тінь Бронзового Бога.

Розмір шрифту: - +

Краплинка...

Не знаю скільки часу я провела за тією «колоною плачу»...Та розуміла я , що не можу ж тут заночувати? Вже , мабуть, і зйомка завершилась...Піду –но подивлюся...- перевірю. Я вирішила пройти повз коридор, одним оком глянувши на кімнату, де, мабуть, вже пристрасть бурлила між Данилом і «тією»...Ні...це – просто нестерпно!...

Я піднялася сходами , і побачила, що біля кімнати все ще стояли глядачі. Як добре..., а я піду в кабінет: там побуду кращенько...Я вже , навіть, ключа дістала, та раптом побачила Віталіну. Я вже й зовсім забула про її існування. На ній була вдягнена неймовірно відверта зелена сукня : бюст вже, майже, «вистрибував» назовні; а довжина сукні...: овва! - сідниці ледь прикриті були!...Яка безстрашність..., і вульгарність...Чого це вона так позиціонує свої «принади» ? До цього «бойового» вигляду має бути причетний чоловік... Богдан?...-ну аякже ж!...Я вже не сумнівалась в тому, що саме «Кен»- Богдан змушує жінку отаке випендрити з себе...

Вона спочатку глянула на мене мимохідь, та вже наступної миті – просто-таки витріщилась на мене, розглядаючи мене всю...Цього разу, я вирішила не вітатися, бо щось в системі моїх високих моральних принципів зламалося, мабуть...Я зробила вигляд, що не впізнала її.., а що? Та як не дивно вона перша заговорила :

-Знаєш..., а тобі вдалося мене здивувати..., - вона підступила ближче ....,- я ж не відступила ні на крок..., -Тепер, ти , навіть, не викликаєш жалю..., а , може , й навпаки – загрозу становиш?, - вона дивилась мені прямо у вічі своїми вугільно-чорними вирячкуватими очима...Її парфуми були занадто солодкими і , Господи прости, - нудотними;- хай би вже відійшла від мене! Якому чоловікові може сподобатися такий нав*язливий і штучний аромат? Вже краще – нічим взагалі не маститися, аніж – таким...Хоча ж, у чоловіків там якась своя будова рецепторів..., і свої хімічні реакції?..

Віталіна знову відкрила рота :

-Іди знайди Богдана, і скажи , що я приїхала..., -вона дістала дзеркальце і отруйно - червоного кольору помаду зі своєї сумки... Від її нахабних слів у мене аж заціпило мову...Аж повітря мені забракло!...дикунку вже було зась cтримувати...Напевно, мій емоційний стан, вже розбурханий попередніми подіями , а тепер ще й - Віталіниною нахабністю, – дійшов свого апогею в його критичній точці!...

Я зробила крок вперед, і тепер вже була в якихось сантиметрах від її гострого, як шпилька носа : видно було , що вона злякалася трохи..., і , навіть, відхилила голову назад... Напевно, в той момент я мала доволі загрозливий вигляд...Так, у мене мало досвіда життєвого, але немає мені рівних в теоріїї...: психологією я зачитувалась теж. Я знала, що тихий чіткий і повільний говір має неабиякої сили вплив: особливо, якщо застосувати цей прийом до людини середніх розумових здібностей зненацька...; це – метод «удава», що гіпнотизує мавпу...Я вирішила спробувати...:

-По-перше...: я не пам*ятаю, коли це ми перейшли на «ти»..., -я говорила тихо і повільно, дивлячись їй прямо в очі ...,- Але якщо ти наполягаєш, Віталіно... - вважай , що тобі вдалося мене вмовити...А по- друге...: я працюю на Данила...; я бачу в тебе є дві ноги...то – значить, ти зможеш сама піти і знайти того, хто тобі потрібен..., -я чула себе, і не вірила, що то – був мій голос...Я раптом, відчула яку могутню внутрішню силу дає мені «дикунка»...Треба було бачити лице тієї вульгарної нахаби: очі ще більше вирячились, нижня губа затіпалась від безпорадності...Найцікавіше те, що вона не змогла мені нічого відповісти!...- просто не дібрала слів!...Я враз відвернулася і пішла; а діставшись кабінету і швидко крутнувши ключа в дверях , – юркнула всередину.

О Боги! Щойно я поставила на місце Віталіну... - дочку Ендрю!...Я знала , що тепер, вона не залишить мене в спокої : можливо, нажаліється батькові або Данилу, і попросить мене звільнити...чи ,що там ще належить зробити , як покарання? Але не могла я інакше...- досить!...Бо так , якщо терпіти моральні приниження , то – може людинка і фізично охляти!...Я все зробила правильно! Це ж вона ще не знає, що Богдан зі слів Данила «зацікавився» мною...Якщо ще й Віталіну буде запрошено завтра до клубу : то – буде страхіття!...

Я сіла в крісло Данила...притулилась всим тілом до шкіряної обивки...- так мені хотілося відчути Його поруч...Тепер, я намагалася не думати про те, що , можливо, Луїза зараз в обіймах Данила...хоч і для кіно, та –все ж...Яка печаль...Яка це - мука..: .ревнощі...

За вікном уже була ніч...Годинник над дверима показував першу ночі...Чорний космос , як і завжди, заглядав у вікно своїми темними очима, - хотів приспати мене...Якась мряка поповзла в моїх думках..., по тілу розливалось тепле марево сну...Я бачила Далай Ламу у дивнім танці на горі Тибету...- він кружляв у якихось білих одежах, здіймаючи до неба руки...руки перетворились на крила.., і вже птах летів над горами...над морями...і океанами...

-Славо!..., Славо!, - хтось сіпав мене за плече. Я відкрила очі і побачила Оксану. Виявляється, я – заснула... Ну й не дивно – годинник показуав вже другу ночі..Значить, я спала цілу годину! Я швидко встала , намагаючись прийти до тями. Все ж , відчуваючи неймовірну втому, крісло знов "втягнуло" мене в себе... Різко згадалося  те, що саме Оксана зачинила мене в кабінеті ,– засмутилася я одразу . Хотілося, щоб то – виявилося лише сном : ні...нажаль...

-Знаєш, зйомка вже закінчилася...Я їду на таксі, поїдеш зі мною?, -Оксана почала збирати валізку. Мені раптом стало соромно від того, що я майже нічого не роблю як асистент Данила...-ще й заснула . Але мені нічого й не доручали?...Оксана вже була в дверях, заговорила:

-Якщо їдеш , то – пішли, -з виразу її обличчя було видно , що вона дуже роздратована. Хотіла потягнути мене додому, щоб я не попрощалась з Данилом?...- ну вже ні! Я доклала неабияких зусиль, щоб викликати у себе щиру усмішку:



Мірель Мірель

Відредаговано: 22.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись