Тінь Бронзового Бога.

Розмір шрифту: - +

Я з тобою!

Я прокинулась в цілковитій темряві...В голові страшенно шуміло , і ноги мої були холодними і важкими. Я лежала на якійсь кроваті , здається, це – лікарняна палата...О Господи, Данил! Я кинулася до дверей , зі страшною швидкістю рвонула ручку, і опинилася в напівтемному коридорі...На якусь мить я просто заклякла...куди мені йти?... Я просто бігла коридором на світло...Данилочку, де ти? ...Я побачила, як з дверей виходить якийсь чоловік, може – лікар ?Він побачив мене і пішов назустріч...вже здалеку я побачила серйозність виразу його обличчя...

-Де Бжезинський?...Ви знаєте що з ним?...Де він?..., - я не пам*ятаю, та здається я схопила чоловіка за рукав...Він поглянув на мене з-під лоба...Я злякалась, що він розсердиться на мене.

-А ви хто йому?...,-його запитання примусило мене замовкнути...Дійсно, а хто я йому? Асистент?...Ніхто?...Я відчула, як ком , майже, фізичного болю застряг у горлі...Я вже бачила, як мене просять покинути лікарню...

-Я -...його особистий помічник !..., - О Боги, що «ще» могла я сказати? Зізнатись , що кохаю до нестями і ладна життя за нього віддати? ...Чоловік поглянув на мене уважно...Я бачила по очам, що він вже трохи сердився...В останню мить я мовила:

-Я люблю Його ...будь ласка..., - зовсім незнайомій людині відкрила я серце!..Не можна образити таке серце!...Ні...будь ласка!

-Ну...добре.., - він пильно глянув на мене. Потім повів під руку до лави у кутку...Ми сіли...Якийсь час він мовчав, очевидно добираючи слів. Страшні думки попливли в голові. Я відчула слабкість, і була впевнена, що ось-ось знову втрачу свідомість.Від того, що я зараз почую залежатиме все! Я не зводила з нього очей , очікуючи його слів...я стежила за губами, щоб і по ним прочитати ... Нарешті, він заговорив:

-Куля заділа серце...Данил переніс надскладну операцію...Він у комі..., - лікар не дивився мені у очі...замовк на якусь мить , потім- сказав :

-Ми не робимо ніяких прогнозів...будемо чекати...Шанси є...: вони завжди є; - мене охопив жах!... «Шанси завжди є» - що це має означати ? ...Я не могла повірити в почуте...адже ще зранку Данил посміхався своєю осяйною усмішкою!, ...посміхався - мені!...Я маю витрусити всю правду про Данила з цеї жадібної на слова людини !Чому цей чоловік так незрозуміло говорить?...:

-Він же прокинеться, так, лікарю? Кажіть...коли? ...Кома- це ж тимчасово ? ...Він же житиме...лікарю скажіть?..., - чоловік намагався звільнитись від моїх ціпких рук...Він мовчав, а я говорила:

-Відведіть мене до нього, чуєте...де він? Я мушу бачити його! Я можу розбудити його!...,-чоловік підвівся різко, віддираючи мої руки від себе...Нахилився до мене:

-Бог тільки знає те... До пацієнтів пустимо лише з дозволу родичів; ви – родич?...Хай його рідні самі дозволять вам до нього зайти...Все!..., -він швидко і беззвучно пішов коридором, і зник десь за рогом...

-В нього немає рідних...він – сирота..., -вголос, але вже сама до себе мовила я...

Я підвелася і рушила коридором... я йшла туди, куди пішов лікар...Данил має бути десь там... Боялася я , що мене помітять і виженуть.., тому проходячи повз відчинені двері, я на мить уявляла , що я – тінь...Я мушу знайти Данила!... інакше – помру !

Я завернула за ріг, і побачила ледь помітне світло, що виднілось зі скляних вікон кімнати...Біля дверей сиділа жінка в білому. Вона в*язала, а забачивши мене вже була відкрила рота, та я приклала пальця до своїх губ, очима молячи її не видавати мене... Вона знову опустила очі до свого в*язання...

Я повільно підійшла до вікна...Там... в кімнаті лежав мій Данил...На високому білому ліжку лежав –мій Лицар ...Очі його неземні були заплющені...З прекрасних вуст звисала якась трубочка...і ще кілька трубочок були вживлені в його прекрасне нещасне тіло... Я притулилась лицем і долонями до вікна, - хотіла бути так близько до нього , як тільки можна ! За що? ...Чому саме він ? Це – плата за його людську досконалість ...за його чесноти...за красу його?...

Я мовчки підійшла до дверей..., коли раптом жінка скочила з місця і схопилась за ручку дверей :

-Та ти що?...Не можна тобі туди..., -жінка дивилась на мене дуже суворо. Я взяла її за плечі і заглянула в самі очі...Вже відчувала, як сльози градом котяться по щокам...:

-Він мене собою закрив... Будь ласка...Я мушу зайти до нього...Він мусить знати, що я тут...Молю..!..., - я говорила шепотом, та очі мої – голосили!...і жінка те відчула...:

-Накинь оце..., в тебе п*ять хвилин,- вона простягла мені якусь блакитну накидку. Я швидко вділа те...і , прочинивши двері, зайшла...

Світло в кімнаті було вимкненим , за вийнятком нічничка в куику і ще горіли кнопочки якогось апарату, від якого йшли ті трубочки...Крізь завісу сліз задрижало довкола все...Та вже не бачила я нічого окрім нього....Мій прекрасний Бронзовий Бог лежав зараз безпорадний...і такий нещасний мій...Очі його неземної краси з-під брів - закриті...Волосся, воно ж блищить так само, як ще вранці блищало на сонці! Бліді тендітні пальці...Я обережно торкнулась їх...- вони теплі !...Сльози не вщухали...вони лились безкінечними потоками...Я підійшла і нахилилась до Данила...хотіла, щоб Він почув мене!...

-Даниле...Я люблю тебе...Прокинся...Лицаре..., -я бачила просякнуту кров*ю пов*язку на грудях...В мене забракло повітря...Я почала задихатися...Та, усвідомивши, що як знепритомнію знов, то – виженуть мене назавжди...: я – примусила свою свідомість залишитись в мені...Я все ще тримала його пальці...Лише зараз, стоячи отак біля нього ...непритомного...зраненого.., я усвідомила, що , навіть, як ніколи не полюбить він мене – все одно кохатиму до скону...до забуття...до віку!!! Писатиму одвічні оди тобі одному! Не зраджу ніколи!...Отямся Данилочку!

-Я не полишу тебе мій Лицаре!...буду тінню твоєю..,.мій Бронзовий Бог!...Люблю тебе...люблю!...



Мірель Мірель

Відредаговано: 22.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись