Тінь його серця

Розмір шрифту: - +

Глава 2

  Отже це не сон, не марення уяви, а інший світ. Досить жорстокий, але і мій раєм не назвеш.    Добре, що хоч повернутися можна, правда для цього потрібно заробити гроші, та робота здається у мене вже є. Цікаво, а на Землі теж рік пройде, як відреагують друзі та родичі на моє зникнення та повернення через стільки часу?
  Так у роздумах я йшла слідом за молодим воїном кудись у низ.
-То як тебе звати?
   Якщо мені тут жити то потрібно познайомитись з тутешніми.
-Вурен. 
-Тобі вже можна говорити зі мною? 
-Ну, я ж вас на кухню веду, а не в темницю, думаю можна. 
-А давай на ти звертатися? 
 Він кивнув головою в знак згоди. 
-Скільки тобі років? Давно ти тут? 
-Запевняю, я вже дорослий, і хоч мені служити ще дев'ять років, та це честь для мене і моєї сім'ї бути тут на Західній Заставі. 
   А ось де ми,варто більше дізнатись про цей світ. 
Дев'ять років служби? Та йому не більше вісімнадцяти років, скільки ж він тут? 
-А скільки триває твоя служба? 
-Як у всіх - дванадцять років. Після ми отримаємо плату і можемо повернутись у рідні землі,збудувати дім, завести сім' ю,розпочати власну справу, а головне я та мої батьки будемо вільними. 
   Тут що, рабство є? 
  Вурен виявився доволі балакучим юнаком, тож вдалось дещо дізнатись про життєвий устрій.    Потрапила я у імперію Карейн, де править Рада з найвпливовіших сімей, а сам імператор є вибраною особою  на десятирічний термін. 
  Не всі народжуються вільними, тут як у наших феодалів, живеш на чиїсь землі значить ти його власність. Але відслуживши на ось таких прикордонних пунктах, можна отримати свободу для себе та своїх рідних, якщо вийти заміж за такого воїна то теж станеш вільною. 
  Виходить, я теж власність Одріона, але він чомусь пропустив цей момент, може це й не так? 
  Ось ми вже прийшли на кухню. Це була доволі велика кімната, хоч стелі були низькуваті, не більше двох метрів у висоту, проте досить широкою, десь дванадцять на вісім метрів, не маленька. Хоч саме тут готують для всього гарнізону, а це  на хвилинку шістдесят чоловік, і як їх нагодувати? Мабуть бичка за день зїдають. 
   Плита була сама звичайна, з цеглин, всередині потріскували дрова, три величезних казани, розміром з маленьку ванну, вже закипали. Коли заглянула всередину то побачила, що їхній вміст нагадує якусь кашу брудно-коричневого кольору, ну недуже апетитно. 
  З однієї сторони стояли робочі  столи, під якими лежали якісь мішечки, з іншої стелажі з каструльками, черпачками та іншим кухонним начинням.Посередині стояв добротний дерев'яний стіл. 
-Ви тут їсте? 
  Поцікавилась у Вурена, зовсім не помічаючи присутності Вейри, що саме копошилась над одним з мішків. 
-Ні, це для подачі страв, ще тут їсть прислуга, ну і ти тепер теж. 
  Здається вона не дуже рада моїй присутності і останню фразу сказала із дивним задоволенням,наче смакувала кожне слово. 
- А Одріон? 
-Для тебе він тепер господар, або лорд Одріон. Вдень він обідає з своїми воїнами у їхніх казармах, а снідає та вечеряє у своїх покоях. 
  Отже, я його не побачу. А чому стало так сумно від цієї думки? Хм? 
  Та він страшний як чорт! А ці очі? Бр-рр! 
Жінка стала пояснювати що та як тут влаштоване, але варити їжу не дозволила, мабуть не довіряє, боїться, що отрую? 
  Проте довірила перемити весь посуд, меблі та підлогу. Роботи було стільки, що до вечора спина боліла та  нила, а пучки пальців стерті мало не до крові, відірвалась стара карга! 
 Коли ж ввечері, зовсім знесилена, я таки присіла щоб поїсти то виявилось, що страва не зовсім звична за смаком. А точніше, не знаю як таке можна вживати, ні солі, ні спецій, просто однорідна каша без жодного присмаку. І як тільки тут голодний бунт не підняли. 
-Що, чого скривилася? - Грубо спитала Вейра. 
-Це не їжа, вона в горлі застрягає. 
  Наступні кілька хвилин довелось слухати яка ж невдячна я істота і як тільки насмілилась подати голос.

 Не дивлячись на мої спроби відстояти власну думку, її голос зірвався на крик. 
  Здається завтра мене виженуть звідси зовсім. 
-Що тут відбувається? 
  Різкий чоловічий голос розрізав повітря кухні.Це був сам власник замку. Жінка враз замовкла, але тут же почала звинувачувати мене в ледарстві та зарозумілості. 
  Одріон мовчки обвів поглядом приміщення. 
-Тут давно не було так чисто,Вейро ти так не вважаєш? 
  Та вона лише мовчала, але це було чомусь дуже гнітюче і хвилі злоби наче розбивались об мої ноги, обдаючи холодом ворожнечі. 
  Тоді  він глянув в мою сторону і повідомив, що з завтрашнього дня готуватиму я, для усіх. 
  Це дуже здивувало і не тільки мене. Жінка голосно хмикнувши пішла геть без жодних пояснень. 
- Чим заслужила я? 
Адже мала бути причина. 
-Вейра дуже багато прожила серед мені подібних, роки дають по себе знати тому варити їжу для моїх воїнів їй складно, може в тебе вийде краще? 
-Постараюсь. 
-Будемо надіятись, завтра ввечері занесеш мені те ж, що готуватимеш для всіх. Дам тобі двох помічників з числа новобранців. 
 Він пішов, теж мовчки не прощаючись. 
  А мені потрібно було згадати все що знаю про куховарство, а оскільки геніальним талантами не володіла то це буде справа не легка. 
  То ж не гаючи часу кинулась робити ревізію того що маю. Не думаю, що Вейра завтра зголоситься допомогти мені в цьому. 
  В глиняних горшках виявились якісь злаки, дуже схожі на нашу пшеничну крупу. Мабуть це і є основа їхнього раціону, не не густо. 

 Ще були якісь трави, але їхнє призначення мабуть міль травити. Тож доведеться імпровізувати. 



Оксамит

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись