Тіні нашого життя

Розмір шрифту: - +

Розділ 2

Мені було страшно. По-справжньому страшно. Я поняття не маю, що хочуть ці люди, і що буде зі мною далі. Язиком відклеїла скотч з рота. Ще довго сиділа, намагаючись зібратися з думками і наважуючись заговорити.

-Навіщо я вам?- Мій голос страшенно тремтить, як і все моє тіло.

Відповіді не було.

-У мого тата нема грошей на викуп.

Знову лише шум автомобіля.

-Будь ласка, відпустіть мене.- Попри клубок У горлі говорила я.

І знову ні слова.

-ВІДПУСТІТЬ МЕНЕ!- Я закричала, а з моїх очей знову полилися сльози.

Відчуття часу втратила, коли одягнули мішок на голову. Здається, це тривало вічність. Мною повністю оволоділа паніка. Я намагалася роздумувати тверезо, бо ж знала, що в таких випадках треба думати, але я не могла.

Автомобіль зупинився. По звуках зрозуміла, що відкрилися дверцята авто. Відчула, як перерізали скотч на ногах. Тоді хтось, певне той чоловік, потягнув мене. Він просто взяв за скотч на рухах і йшов. Я ледь перебирала ногами, бо не бачила нічого. Тоді перепинилася через щось і упала. Запекли коліна. У мене не було ні сил, ні бажання підніматися. Але знову за скотч на руках мене підняли. Відкрилися важкі залізні двері. Мене завели туди. Той чоловік покинув мене і вийшов. Двері зачинилися. Я боялася зняти мішка. Але все ж переборола страх.

Я була в якомусь темному холодному підвалі. Лише маленьке віконечко зверху пропускало світло. Схилившись на жорстку стіну, сіла на сиру підлогу. Спиною сперлась на рюкзачок.

Я ще свято вірила, що це чийсь жорстокий розіграш. Не могла усвідомити, що це все відбувається зі мною. Не знала, наскільки це серйозно.

Телефон!

Відчула вібрацію телефона. Але ж... Руки... Вони зв'язані. Треба зняти рюкзак. Треба! Я піднялася. Вібрація продовжувалася. Нахилилася вниз, дякуючи за добру розтяжку, і рюкзак спав зі спини через голову на руки. Виклик припинився. Тримаючи високо руки, зубами відкрила рюкзачок. Ні, так далі не зможу. Мені треба руки. Намагаюся перекусити скотч на руках, але це було марно. Він приклеєний у багато шарів. Я знову сіла.

Якою б тупою ця ідея мені не здалася, та я напустила на зап'ястя слини. Сіпала руками, поступово скотч відлип.

Руки дуже пекли.

Але тепер вони вільні.

Дістаю телефон. Шість пропущених викликів від тата. Він знову телефонує.

-Алло,- я прийняла виклик.

- Хеллі, ти що, в кінець Гамбурга пішла? Чи де ти?

-Татку,- на моїх очах знову зібралися сльози,- мене викрали. Я не знаю, де я!- Вільною рукою витерла сльози. Мені необхідно зібратися!

-Що?! Як?! Ти жартуєш?! Хелен, що з тобою?! Де ти?!

-Я не знаю...- Знову почала плакати. Та зберись ти вже!

-Е... Хелен.... Господи! Тримайся, сонце! Я зараз щось придумаю! Не вимикай телефон!- Надто нервово говорив тато.

Важкі залізні двері відчинилися. З'явився чоловік з грубими рисами обличчям.

Щойно він побачив телефон у моїх руках, його очі розширилися. Чоловік відразу підбіг, я не могла відвести від нього погляд, він ударив ногою по моїх руках, в яких міцно тримала телефон. Я закричала. Не витримавши такого удару, відпустила телефон, який уже полетів у іншу сторону цього підвалу. Кожна кісточка на моїх долонях шалено боліла. Я нахилилася до них і почала дмухати, адже колись це допомагало. Знову почала плакати, все тіло тремтіло, а рук я майже не відчувала від болі.

-Мерзотка!- Чоловік плюнув на підлогу і вийшов, голосно захлопнувши двері.

З телефона ще йшли якісь звуки. Тато все чув.

-Татку... Мені страшно-о...- Завила я. Це точно не розіграш.

Екран телефону ще світиться. Я дивилася на нього крізь завісу сліз. Мені дуже страшно. Я не знаю, що буде далі. Але зараз у мене ще є шанс на порятунок. Зібравши всі свої сили, яких у мене вже не було, підповзла до телефону. Відкрила "Google map", "визначити координати"... Результат переслала татові. Я була за містом. З'явилася надія. Надія на порятунок.

Знову відкриваються двері. Той самий чоловік забігає, і я не встигаю заховати телефон. Він підбігає і ударяє мене ногою в живіт. Я відкинулась до стіни. Мене почало нудить. Жахливий біль скував мене. Чоловік підняв телефон.

-Сука! - Він кинув телефон у стіну.

Я знову закричала, захлинаючись слізьми.

Мені боляче фізично і морально. Це було все. То було все моє життя. То була моя надія на порятунок. Телефон - це був мій маленький світ... Його нахабно розбили об стіну.

Я зібрала всі сили, піднялася і накинулась на чоловіка. Нігтями вчепилася в щоку, а він кулаком ударив в обличчя. Мене відкинуло до стіни. Боліло абсолютно все тіло. Різкий біль пронизав голову. Я більше нічого не бачила і не чула. Суцільна темрява болю.

Шум. Дуже багато шуму. Не можу зрозуміти нічого, адже голова жахливо паморочиться.

-Ти точно її не вбив? Бо ж...- Уже чітко почула голос чоловіка.



Emi Dell

Відредаговано: 14.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись