Тіні нашого життя

Розмір шрифту: - +

Розділ 3

Ось! Небайдужий! Мій порятунок!

-Ох, та це донька моя... Втекла ще вчора до хлопця свого. Ці підлітки такі стали... Я їй слово, вона - десять. А ще ж лаються на батьків. Жах!

-Ти краще батька слухай!- Лише зараз я зрозуміла, що хлопець напідпитку.- У мене племінниця, ну, може, менша трохи. Та взагалі каже: "Волосся в зелений пофарбую, і що ви мені зробите?". Таке покоління пішло...

-Та який ти мені батько, блять?!- Зі злобою вигукнула я.

-Що ти таке говориш?! - Від Гібона линуло страшною люттю.

-Все нормально, товариш.- Із нізвідки з'явився Другий з повним келихом пива, який простягнув хлопцеві.

-Оп, дякую. Успіхів у вихованні! А ти слухайся татка. Він краще знає!- Посміхнувся хлопець і пішов.

-Виродок!- Сказала я наостанок.

У мене нічого не вийшло, тепер мене будуть бити...
Міцно взявши мій лікоть, Гібон довів до машини. Потім зв'язав руки і ноги. Заклеїв рот, одягнув мішок і грубо пхнув у салон. Єдина ниточка надії розірвалася.

Я лежу на задньому сидінні, роздивляюся дірочки мішка. В такому положенні їду надто довго. Чоловіки іноді розмовляли. Я ж просто лежу і не можу поворухнутися.
Пройшло багато часу, або мені просто так здалося, перш ніж авто зупинилося.

-Все, привал!- Гібон покинув автомобіль.

-Я так зголоднів...- Другий також відсторонився.

-Ще б щось випити.

-Після діла. Тоді вже відгуляємо.

Я почала мичати, стукати ногою, аби привернути увагу. Тоді один відкрив дверцята.

-Чого тобі?- Знявши мішок і відклеївши скотч, запитав Другий.

-Я хочу їсти і пити! Будь ласка...

Чоловік зітхнув.

-Ходімо.

Місцем нашої зупинки виявилися столики в ліску. Я сиджу на лавкі й давлюся гамбургером, купленим в тому кафе. Чоловіки також їли. За нашим "милим" обідом не пролунало ні слова.

-Скільки ще?- Перебив тишу Гібон.

-Дві години. Ну, якщо годину на дорогу, то... - Другий зробив ковток коли.

Мені знову стало страшно.

-А що буде... Через дві години? - Тремтячим голосом запитала я.

-Не твоє діло!- Грубо відкинув Гібон. Він досі злився на мене.

-Все, тепер спати,- мовив Другий і підійшов до мене.

Він знову зв'язав мені руки і відвів у машину. Сказав, щоб я чекала їх, і не думала нічого робити, зачинив двері та пішов до столу. Я почала оглядати авто. Тут не було нічого, що б могло допомогти мені. Крім ключів. Надія на порятунок всередині мене загорілася новим вогнем. Оглянувшись на чоловіків, зрозуміла, що можу діяти, адже вони спокійно їли. Дуже необережно перехилилася на перед, впавши між сидіння і вдарившись об ручник плечем. Дотягнулася до ключа і розірвала ним скотч на руках. Тепер я спокійно пересіла за кермо. Руки почали тремтіти, стало дуже страшно, але я заспокоїла себе, адже щось буде зі мною через дві години, тобто це мій чи не останній шанс.

Ще раз оглянулася на чоловіків, вони нічого не запідозрили.
Я поставила одну ногу на педаль газу, іншу - на зчеплення. Швидко пригадала все, що говорив мені тато, коли вчив керувати машиною. В голові прокрутила, як швидко я маю увімкнути передачу і рушити.

Ще раз оглянулася на чоловіків. Зараз - або ніколи. Вставила ключ у замок запалення і прокрутила.
Машина заричара, але відразу заглохла. Hündin!!!
Я нервово крутила ключ, оглянулася на столик і побачила, як уже летить до машини Гібон.

-Ну, давай, рідненька!!! - Скиглила я, намагаючись завести автомобіль.

Водійські двері різко відчинилися, я встигла побачити лице Гібона, ніздрі якого було неймовірно роздуті, перед тим, як закрила обличчя руками і закричала.

-Стій, не бий! - Десь зовсім поряд закричав Другий.

Коли я подивилася на них очима повними сліз, то Другий тримав руку Гібона, якою він хотів мене вдарити. При цьому чоловіки дивилися у вічі, голосно дихаючи носом.

-Не можна. - Прошепотів Другий лише для Гібона, але я почула це.

-Ти що, блять, не зв'язав її? - Прошипів Гібон.

-Ти сам бачив, що зв'язав. - Потім він обернувся до мене. - Нумо - назад.

Я швидко перелізла на заднє сидіння, заспокоюючи себе. Другий відчинив двері, жестом показав, щоб я висунула руки і ноги, перев'язав їх скотчем та одягнув на мою голову мішок. Він мовчки пішов, залишивши дверцята відчиненими.

Згодом, коли я відійшла від цієї ситуації, впала на сидіння і заплакала.

Чоловіки сіли в авто, ми знову кудись їдемо.

Я втомилася. Мені страшно, жахливо почуваю себе. Я не знаю, навіщо вони викрали мене. Не знаю, куди повезуть мене, і чим це закінчиться. Уб'ють мене, розберуть на органи, зґвалтують чи продадуть у рабство.

Я боюся, що ситуація може змінитися. Відправлення. Мене заберуть з Гамбурга? Якщо я покину своє місто, то мене буде важче знайти, і менша ймовірність, що я повернуся додому. Мене ж шукають? Шукають, правда? А той, хто шукає, завжди знаходить ?



Emi Dell

Відредаговано: 14.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись