Тіні нашого життя

Розмір шрифту: - +

Розділ 6

-Стій! - Чоловічі руки потягнули мене за талію.

-Ні!.. Я не хочу тут жити!- Кричала я, поки він затягував мене в кімнату.

-Чому?

-А навіщо мені жити?!

В той самий момент, я не бачила нічого гіршого, за викрадення матір'ю без шансу на повернення додому.

-Заспокойся.

-А ти той самий Броун?

-Так, я бойфренд твоєї мами. - Чоловік самозакохано посміхнувся.

Ем... Що? Бойфренд? Просто співмешканець? Навіть не чоловік?

Ми сиділи на підлозі з паркету. Я вивчала його привітну зовнішність. Чорняве волосся, акуратно зачесане назад, каро-зелені очі, добра посмішка. На вигляд йому років сорок. Мабуть, він старший навіть за тата.

-Ви не одружені?- Наважилася запитати я.

-Ні. Ми плануємо одружитися через чотири тижні. Ми дуже хочемо, щоб наша донька була присутня на цьому святі. - наша донька. НАША ДОНЬКА. НАША.

-Тобто... Тепер мені називати тебе татом? Тепер ти мій батько?- Ні. Хоч цей чоловік добрий і ласкавий, та тато в мене єдиний.

-Так. Я буду любити тебе, як рідну доньку. Хоча й уже люблю.- Він так невинно посміхнувся.

-Але я не зможу назвати тебе татком...

-Нічого, ти звикнеш з часом. Не переймайся. Доню... - Останнє слово він мовив надто напружено. Наче і йому самому дико називати мене дочкою.

-Скажи, а хто запропонував викрасти мене?- Відповідь я вже знаю. Але хочу почути цю історію від нього.

-Як тобі сказати...- Він підвівся і став перед скляними дверима на балкон,- Агнет хотіла прилетіти до тебе, почати спілкуватися, а потім запросити на весілля, тоді запропонувати жити в нас. Але, коли вона полетіла до тебе, зрозуміла, що ти не підеш. Ти занадто прив'язана до свого татка.

-Але ж я...

Але ж... Якби оце дійсно мама прилетіла і запросила на весілля? Я б погодилася, чи ні? Можливо, якби я трохи дізналася про неї... чи... Я навіть не знаю. Не можу пробачити їй ту втечу. Але я дійсно хотіла, щоб в один день моя мама повернулася. Щоб вона вибачилася за свою відсутність, наче просто затрималася на роботі. Щоб тоді прийшла в мою кімнату з двома філіжанками кави, ми б зачинили двері, а тоді вона розпитала б мене про хлопців та розказала б історію їхнього знайомства з татом.

-Знаєш, Броун,- я піднялася з підлоги, а він обернувся до мене,- а я б полетіла. Тому що завжди мріяла про маму. Про рідну маму...

Він обійняв мене.
Не знаю чому, але з ним так легко. Він такий приємний, доброзичливий. Не дивно, що Агнет закохалася в нього. Хоча мій тато кращий. На багато кращий!

-Броу-ун!- Гукала його з коридору Агнет.

-Ти не будеш так більше робити?- Він взяв мене за плечі і заглянув у вічі.

-Не знаю... Якщо буде причина, то зроблю. І ти мене вже не зупиниш. - Здається, ця фраза вже була тривожним сигналом, на який ніхто не звернув уваги.

-Коли буде причина, приходь до мене, я тебе підтримаю. Не роби дурниць, котику. - Він щиро посміхнувся і вийшов. Але від котика по тілу пробігли мурашки.

Я залишилася сама в цій кімнаті. І вона, чесно кажучи, дуже непогана. Тут точно працював дизайнер. Стіни і стеля пофарбовані в пастельний колір. Ледь - ледь рожевий... У цій кімнаті майже посередині стоїть велике ліжко, заправлене темно-бордовою атласною постільною білизною. Поряд дві світлі тумби. На одній маленька лампа, а на іншій будильник і статуетка колеса огляду. Напевне то Лондонське око. Я бачила його лише на картинках. Напроти стоїть вишуканий стіл. Теж зі світлого дерева. На столі маленький мотлох: нотатник, пенал, книга. Над столом обрамлена площина. Там приклеєні декілька різнокольорових листочків з різними написами: "Smile", "We love you", "You is woundufful". З одного боку від ліжка висять великі книжні полички, майже по всій довжині стіни аж до дверей в коридор. Там англійська класика. Колись мріяла перечитати все це, та не знаходила часу. По інший бік ліжка скляні двері на балкон і два вікна (практично такі ж, як двері) . А в кутку біля столу ще одні ледь помітні під колір стін двері... Я відкриваю їх. Маленька кімната. Справа і зліва шафи з маленькими і великими шухлядками. Прямо - шафа з великими дверцятами і величезним дзеркалом... Я покинула гардероб і знову обдивилася кімнату. Книги, будильник на тумбі, мотлох на столі, стікери на стіні та кактус - я обожнюю кактуси!
Я зрозуміла для чого це все. Обжита кімната. Це мої речі. Мені подобається класика. Кактус. Нотатник синього кольору. Мені подобається синій колір! Я знову йду в гардеробну і відкриваю шафу. Тут сукні. Заглядаю в інші комірки. Багато чорного одягу. Чорт забирай, мені подобається чорний одяг. Я знімаю одну сукню, шукаю лейбу. МІЙ РОЗМІР! Я оглядаю декілька інших речей. СКРІЗЬ МІЙ РОЗМІР. Ні-і-і-і... Знаходжу шухляду з бюстгальтерами. ФАК! ЛІФЧИКИ МОГО РОЗМІРУ!
Дике відчуття, за мною слідкували. Моє життя вивчали. Блін, а якщо хтось нишпорив у моїй спідній білизні, поки нікого не було вдома?!

Я вибігла в коридор. В будинку панувала тиша.

-Ей! Броун, Агнет! Люди!!!



Emi Dell

Відредаговано: 14.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись