Тіні нашого життя

Розмір шрифту: - +

Розділ 15

Я прокинулася в холодному поту. Серце шалено билося. Не могла перевести подих. Це був сон. Лише сон... Все тіло тремтіло. На очах були сльози. Поряд стояли Перрол і Горн.

-Місіс Клінтон, ваш психічний стан занепокоює. Зараз у вас сніданок, тоді на десяту до вас прийде психотерапевт. Перрол про вас потурбується.

-Добре. - Я намагалася сповільнити дихання.

Вони вдвох пішли. Я не могла відійти від жаху, що наснився мені. Сон... Але такий страшний. Медсестра повернулася зі сніданком.

-Тобі за стіл нести, чи до ліжка?- Лагідно запитала вона. Я дуже здивувався такому тонові.

-Я встану. Постав на стіл, будь ласка.

-Добре. Оце випий до їжі,- вона поставила маленький стаканчик поряд з підносом. - А це відразу після їжі. Я надіюся, ти в нас доросла і відповідальна, тому все зробиш. Мені не стояти над тобою?

-Ні, я вип'ю все.

-Точно сама встанеш?- Я кивнула. - Добре, але в разі чого будеш кликати мене. Твої батьки передали тобі речі, подивишся в шафі. Об одинадцятій до тебе прийде психотерапевт. М-м, смачного. Не забудь пігулки.

-Добре . - молода жінка покинула палату.

Я сіла на ліжко, звісивши ноги. Після потемніння в очах, встала, опираючись на край ліжка, і пройшла до столу. В мене не було апетиту, але я надпила курячий бульйон. Я пройшла в іншу кімнату, і це була ванна кімната, як я і думала. Хотіла прийняти душ, але подивилася на свою забинтовану руку і передумала. Лише вмилася. Відкривши шафу, я роздивилася на "широкий" вибір одягу. Дякую й за це. Коли перевдягалася у світло-рожеві мішкуваті штани і сіру теплу кофту, помітила численні синці на тілі, а під ключицею пов'язку. А тоді наважилася глянути в дзеркало. Я більше на зомбі схожа, ніж на живу людину. М-да. Але про що я? Людина, яка кілька днів тому різала вени, переймається за свою красу?! Може воно й краще, може так на мене більше ніхто не захоче дивитися?

А тоді прийшов він. Чоловік, який буде намагатися визначити мою подальшу долю: чи запишуть мене у психа, чи скажуть, що життя таке.
Я намагалася нормально відповідати на всі питання (вони були дивні і не стосувалися теми), психотерапевт давав мені якісь картинки, кольорові картки. Тоді він раптово піднявся, побажав мені успіху і покинув палату. І від цього стало страшно.

-Хедлі, ходімо?- Перрол зайшла до палати.

-Куди?! - перелякавшись, майже викрикнула я

-До психолога. - Спокійно відказала вона.

-Мене не відправлять до психів?

-Ні ... - Вона стримано засміялася. - А треба?

-Ні ! - Надто швидко відказала я

-Тобі назначено психолога. Але вона сама вже буде розробляти план твого лікування. Це дуже хороший психолог. Якщо ти відмовишся, тебе можуть поставити на облік. Це дуже серйозно, Хедлі.

Поки ми підіймалися з четвертого на шостий поверх, я встигла запитати її про роботу, на що вона відказала: " Коли попадаються нормальні пацієнти, типу тебе, працюєш в своє задоволення. Бувають "жахливі" пацієнти і "нестерпні" - ну, це наший професійний сленг - тоді хоч за кожним разом заспокійливе пий". "А я також на заспокійливому?", "Ну, звісно".

-Успіху ,- Вона відкрила двері до кабінету психолога.

-Добрий день,- усміхнено сказала жінка середніх років.

-І вам.

-Сідай , не бійся.

Я пройшла до крісла та сіла на нього. Жінка сиділа напроти мене, лише маленький скляний столик розділяв нас.

-Мене звати,- почала вона,- Ерлі Майєр. Я твій психолог. - У неї приємний голос, думаю, це професійне.

-Хе... Хедлі. Але мені подобається, коли мене називають Хелен.

-Що ж, Хелен, добре. Ти надто напружена. Чому ти боїшся?- Вона підставила до мене тарілочку з різнокольоровими цукерками.

-Я... Я не... Так, я боюся.

-Ти боїшся саме мене, чи сказати щось мені?

-Я... Я боюся реакції на мої слова.

-Я працюю тут десять років. За свій досвід чула таке, що якийсь підлітковий секс для мене не новина.

-Ваша інтуїція вас підвела. Не те.

-Тоді вибач. І можна на "ти". Ну, тоді розпочнемо?

-А хіба це не був початок?

-Ні ,- та посміхнулася,- Отже, я Ерлі. Розкажи про себе.

-Ну, я... Я Хелен Бе...Клінтон.- Мій погляд поринув вниз. А як же мені? Я, правда, вірила, що вона допоможе мені. Але ж нічого не знаю про "своє" життя. Не думаю, що вона за свої десять років чула таке...- Я хотіла сказати, що зробила помилку. Відведіть мене в палату.

-Ну, що ж?- Ерлі прикусила губу і посміхнулася,- твоє право. Побачимося завтра.

Я не давала нормальної відповіді на питання Перрол. Вона радила мені слухатися психолога, а я не змогла. Скоріше хочу залишитися сама. Не бачити нікого. Щойно опинилася в палаті наодинці, сіла на диван. Я. Хто я? Хелен Беккер, чи Хедлі Клінтон?! Я вже не вірю, що колись знову буду Беккер. Як мені можна залишатися тут, в цьому житті? Як я зможу з кимось спілкуватися? Ні. Я не залишуся в цьому житті. Не моєму житті.



Emi Dell

Відредаговано: 14.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись