Тіні нашого життя

Розмір шрифту: - +

Розділ 41

Ці три дні були найрізноманітнішими в моєму житті. Зранку я лежала в ліжку і дивилася на вулицю. Вдень я лежала в ліжку і дивилася на вулицю. Ввечері я лежала в ліжку і дивилася на вулицю. Вночі я лежала в ліжку і дивилася на вулицю. Іноді провалювалася в короткочасний сон.

Вчора мама все ж змусила мене поїсти. Спочатку вона приносила тацю з їжею, просила мене поїсти, декілька хвилин дивилася в мою спину, йшла. Потім (в обід, ввечері) приходила з новою тацею. Брала попередню, ще прохала мене, а тоді знову йшла. Вчора мій організм ожив від стану шоку і видав звук присмертного кита. Мене знудило, і я вирішила, що краще поїсти.

Я так і не змогла довести мамі, що не збиралася вкорочувати собі віку. Вона знайшла мене непритомною зі скривавленою рукою і подумала, що я хотіла померти. Я хотіла померти, але не збиралася цього робити. Точно не знаю, чому втратила свідомість: може, глибоко занурила скло, може, через виснаження; але мама сказала, що після нервового зриву, мені взагалі не можна було нервуватися. Краще б вона сказала це Алексу, адже це все через нього.

Лежачи на ліжку і спостерігаючи за ранково-вечірніми пробіжками Реніти, до мене в гості завітала одна ідея. Вона мені дуже подобалася, але вставати з ліжка було надто важко. Та й навіщо? Мені було погано, що лежачи, що сидячи, що стоячи.

Отож, цього звичайного дня я спокійно лежала і дивилася надвір. Там грає літо, але мене це не хвилює.

Сьогодні до мене лише раз приходила мама. Зранку. Це рекорд! Після того, як вона побачила мої порізи, приходила кожні п'ятнадцять хвилин. Я навіть замірювала час. Наче в неї на телефоні стоїть нагадування: "Сходи до доньки, може, вона вже стікає венозною кров'ю". Мене це дістало, тому я попередила її, що замкну двері та не відповідатиму, якщо вона це продовжить. Тепер вона приходить рідко. Але іноді тихенько прочиняє двері, наче я цього не чую, або думає, що я сплю, бо завжди обернена до скляних дверей.

Отож, коли сьогодні прочинилися мої двері, я не здивувалася. Насторожило лише те, що за десять секунд я не почула звуку відкривання-закривання дверей. Зазвичай, мама забирає тацю, або щось каже і йде. Тоді переді мною присів Олівер. Я накрила себе повністю пледом.

-Що за дитячий садок? Пам'ятаю, в дитинстві ти накривалася ковдрою і думала, що тебе не видно. Але тебе видно. Що тоді, що зараз.- Цілком серйозно мовив хлопець.

Не розумію чому, але я почала дико сміятися. Вперше за ці дні я засміялася. Плед відкрив моє обличчя і ліве плече. Я змінила положення і перекотилася на спину. Олівер вправним рухом перескочив мене і ліг поряд.

-За татом не сумуєш?- Загадково мовив хлопець.

-Сумую...- Тихо сказала я, дивлячись на стелю. І, мабуть, лише зараз усвідомила, що можу повернутися додому. Тепер мене тут абсолютно нічого не тримає. Але тоді згадала - я мертва.

-Я б зараз хотів побувати вдома... Як там зараз? Мені цікаво, в нашій квартирі досі живе та дивна сім'я з двома хлопчиками-близнюками?

-Там змінилося ще троє власників. Ваша квартира не приймає нікого, крім вас. Хоча я не була там уже... Близько трьох місяців. Можливо, щось змінилося.

-Чому Агнет забрала тебе лише зараз? Стільки років минуло...

-"Забрала". Влучно сказав...- Я не хотіла відповідати на це питання.

-Ти брала щось з дому?

-Ем... - Я задумалася.- Є одне. - Спершись рукою на підлогу, дістала з-під ліжка мій рожевий рюкзак. - Лише це.

-Можна?- Я кивнула.

Олівер відкрив рюкзак і висипав вміст на ліжко. Випав лист Джоді, який я мала передати. Телефон з побитим екраном. Кілограм цурку. Той клятий кілограм цукру! Випав мій ведмедик, декілька чеків з магазинів, обгортка від цукерки, жетон, жуйка, декілька купюр, кулькова ручка і маленький нотатник.

-Перепрошую, так, але навіщо тобі кілограм цукру?- Олівер почав сміятися, я підхопила його сміх.

-Я просто йшла з магазину.- Сміючись кажу я, але він не надав значення цим словам.

-О, телефон!- Він взяв мій побитий пристрій.

-Він не вмикається. Може, зарядити треба...

-Ти така неохайна. Як можна так побити телефон? Наче спеціально в стіну кидала. - Так і було. - Можна я візьму його, щось подумаю?

-Бери.

Олівер ще роздивлявся мій мотлох, знайшов там акумулятор і частини розбитої кришки, але я не заглиблювалася в це. Хлопець вклав решту речей в рюкзак і подав мені, я вкинула назад під ліжко.

-Прогуляємося?- Він простягнув руку долонею догори.

-Ні.

-Чому?

-Не вдавай дурня. Не кажи, що всі не говорять про це!- Мені не можна хвилюватися. Забагато емоцій на один день, у порівнянні з попередніми.

-Я не знаю, про що говорять всі. Хелен, ти сама себе вбиваєш.

-Серйозно? - Спокійно перепитала я, дивлячись на стелю. - Мені боляче взагалі-то.

-Мені також. Я кохав одну дівчину, вона дала мені якусь надію, шанс, а в останній момент почала зустрічатися з іншим хлопцем. Я ж не нию тобі зараз про свої почуття. На Алексові життя не закінчується.



Emi Dell

Відредаговано: 14.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись