Тіні нашого життя

Розмір шрифту: - +

Розділ 4

Я вийшла з авто, велика вивіска "Північно-західний цвинтар Норидж-Фіч" привітала мене. Цвинтар? Навіщо цвинтар?

-А-а...- обернулася до автомобіля, який чомусь ще стояв.- ви, напевне, мене не по тій адресі завезли...

-Ні, мила, по тій.- він ще так невинно посміхнувся. Знущається з мене?

Я ступила на в'язку землю. Недавно був дощ. Чому я приїхала на цвинтар? Ні, напевне, Дарен написав не ту адресу. Помилився десь буквами чи цифрами.

АЛЕКС. "Де Алекс?", оті переглядки означали "на цвинтарі"? Ні... Вони подивилися тоді так... Наче це очевидно, але я не доганяю, а говорити мені це не треба. Він не може бути тут. Я ходжу поміж рядами з вишуканими надгробками. Серйозно? Надгробки вишукані... Він не міг померти. Ні-ні-ні. Я вижила, викарабкалася з того світу, а він міг би померти? Ні-і-і... Так, тут давні поховання. Отже, в тій стороні свіжіші. Свіжіші? Серйозно, Хелен? Свіжіші поховання? свіжий хліб...

НЕМАЄ НІКОГО. ПУСТИЙ ЦВИНТАР. НІ ЄДИНОЇ ЖИВОЇ ДУШІ. Жива душа на цвинтарі? Господи, серйозно? Йду далі, якось читаючи написи. Він. Не міг. Він не міг не дочекатися мене. Він мене тримав тут. Він не дав мені померти. Він не міг піти. Це дуже підло. Чи він витягнув мене з того світу, а тоді, типу, "моя місія виконана"? НІ! З ним все добре. З ним все добре. він... Може він працює на цвинтарі? Ага, звісно, Алекс працює на цвинтарі. Мені дуже погано, і якщо я зараз втрачу свідомість, то просто помру тут, адже не маю з собою ні телефона, ні грошей, ні ліків. Це було безвідповідально зі сторони Дарена й Олівії посилати мене саму на цвинтар. Типу, там тобі і місце. А якщо це, насправді, так?!

Він не помер. Він не лежить під якимсь вишуканим надгробком. Ні. Його, взагалі, тут нема. Я зараз дійду цей ряд свіжих поховань, дочитаю написи (тут вже рік-два надгробкам), поїду до Дарена, і він розповість, ні, приведе мене до Алекса. Бо тут його нема. Нема. Заперечую очевидне.

Йду швидше. Хочу вже закінчити з цим рядом. Спотикаюся, падаю на четвереньки. Піднімаю погляд на небо.

-ЙОГО.ТУТ.НЕМА!- Кричу до неба. Воно таке похмуре...

Земля волога. Сиджу на колінах, спираючись ліктями на них, і зарилася руками у волосся. Моя сукня забруднилася. Нема. Його тут нема. Я плачу. Як тут не плакати? З ним все добре. Все добре, бо його тут нема.

-Не краще місце для молитви богу. Його не існує.- я чую цей чужий, але до болю рідний голос.

Піднімаю погляд на нього. З моїх очей біжать сльози, тому картинка іноді розмивається. Земля холодна, я сиджу на колінах посеред надгробків. Переді мною стоїть він - мій Алекс. Він так змінився, я не можу впізнати в ньому того хлопця, який лазив на мій балкон. Він став значно старше. Хлопець також не відриває очей він мене. Я якось посміхаюся крізь сльози. Він повільно стає на коліна переді мною, не зводячи погляду. Ось він, мій Алекс. Ось він. Його карі очі. Вони блистять від сліз. Його рука тремтить. Він доторкається моєї щоки. Я виставляю свою долоню, він приставляє свою, наші пальці переплітаються. Ми дивимося лише у вічі.

Алекс обережно цілує мене. Він мій. Повністю мій.

-Я думав, що втратив тебе...- ледь вимовляє він, знову дивлячись у вічі.

-Ти завжди поряд.- усміхаюся.- я прокинулась з твоїм іменем. Лише ти тримав мене тут. Ні на хвилинку, ні на мить не припиняла думати про тебе.

Він повертає голову наліво. Я також дивлюсь туди. На надгробку написано: "Хедлі Клінтон". Мої щоки повністю мокрі від сліз. Хлопець витирає мої сльози великим пальцем.

-Я ж Хелен Беккер... Твоя Хелен Беккер.

-Дівчинко моя... як я міг в це повірити?..- вільною рукою він зарився в моє волосся.- Дівчинко моя...- він обіймає мене, я пригортаюся до нього, як тоді на весіллі, але зараз я ні за що не піду від нього. Вдихаю його запах. Мій Алекс. Мій.

-Вибач мене, будь ласка, за всі слова.- промовляю я.- за теорему несумісності, яку ти вщент зруйнував... За...

-Не треба, я не злюся. Навіщо я тебе відпустив?..- тремтячим голосом говорить він.- Як же тебе можна відпускати саму? Чому я пішов тоді?..

-Алекс...- вириваюся з його обіймів, щоб подивитися в ці прекрасні карі очі.- я так сумувала...

-Хелен...-він накриває мої губи своїми.

Я припиняю поцілунок. Мені важко дихати.

-Хелен!- він перелякано дивиться на мене, я впізнаю цей погляд --такий як на весіллі.- Хелен! Ні-ні-ні!

-Я...- вдих важко дається мені. - Алекс!- паморочиться голова. Мені страшно.

-Все, мовчи! Тільки дихай, добре, і дивися на мене.- хлопець підхоплює мене на руки і біжить. Я намагаюся дихати, але це дуже погано виходить. Майже нічого бачу.

-В Дарена... -вдих, Хелен.- пакет мій...- ще вдих. Я більше не можу.- люблю тебе.- велика чорна пляма знову поглинає мене.

***

Не відразу можу розплющити очі. Я відчуваю його долоню. Відчуваю крапельницю. Алекс сидить поряд. Задрімав. Я також поринаю в сон.

-Покиньте негайно палату.- я просинаюся від голосу медсестри.



Emi Dell

Відредаговано: 14.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись