Третій гріх — Хіть

Розмір шрифту: - +

Укус 2.

Ну, плачу я не всю дорогу – лише(чи "аж") на сороковій хвилині в мене починають пекти очі і я вже стомлююся схлипувати. 
Цікаво, тому ельфу часто доводиться слухати плач дівчат-аімерів, яких везуть чи ведуть до їхнього майбутнього господаря?

Їдемо ми дійсно приблизно дві години. За цей час я встигаю ненав'язливо випитати у мого провідника про вампіра, до якого мене везуть. Дякувати Богу, він(ельф), попри свою серйозність, є хоч трошки балакучим – вже говорити легше.

Виявиляється, що він(вампір) із клану "Фотейно" та ще й, на мій прикрий подив, один із тої грішної сімки. Чомусь його гріх(якщо це можна так назвати) ельф говорити не захотів. Ба що тут такого? Чому мені не можна знати?…
Також я дізнаюся, що він вже доволі зрілий вампір – йому сімдесят два роки, при тому, що, нагадаю, кровопивці живуть до двохсот років. Це означає, що він приблизно вже двох аімерів поміняв, так? Гм…
А ще посланець дає мені знати, що мій майбутній господар – холостяк, і на даний момент ні з ким немає ніяких особистих стосунків. Теж каже, що він доволі часто ходить на різні заходи, про які якраз говорила мама.
Можливо, не все так погано? Але ж він вже такий дорослий, то чому ще не має сім'ї? Невже все через те, що він один із сімки? Пф.. та чому б це мало йому шкодити? Навпаки – за ним, напевно, вампірші натовпами бігають!
Ех, що ж за вампір мені попався?… До речі, я нічого до пуття не дізналася про його характер.

— Ми на місці. — "вириває" мене з роздумів чіткий голос ельфа, після чого карета зупиняється, ледь хитнувшись.
Пізніше, як дверцята транспорту відчинилися, провідник допомагає мені вийти і витягнути свої речі.

Погода була, як і дві години тому, похмурою, але де-не-де крізь тьмяно-сірі хмари пробивалося сонячне проміння. Можливо, далі буде світліше?

Стоячи на бруківці, яка відділяла велику територію акуратного газону, я опиняюся перед величезним особняком, екстер'єр якого був виконаний у доволі темних тонах. Мала будівля поверхів так, напевно, зо три. 

— Міс, ви йдете? — несподівано гукає мене ельф.

— Так-так, звичайно. — відразу оговтуюся я, після чого йду за ним, цокаючи невеличкими підборами по тій ж бруківці.

Зайшовши до будинку, ми хвилин з вісім тратимо на те, щоб пройти кілька довгих коридорів, на стінах яких було багацько різних картин, і високих, гарно оздоблених, мармурових сходів.


Зараз ми стоїмо, як повідомив мій провідник, перед кабінетом того ж вампіра, якому я буду тепер служити.

Ох! Мене зараз стільки різних емоцій переповнює! Вам просто не передати!

Чорнявий ельф-посланець ненав'язливо стукає і, мабуть, почувши дозвіл на вхід, повільно відчиняє переді мною великі старовинні дерев'яні двері. Холод приміщення огортає мене, змушуючи ледь помітно здригнутися, а легенький вітерець, який утворився через відчинене вікно, роздуває моє довге волосся кольору смоли. Я зупиняюся за метр від входу і ельф зачиняє двері, не виходячи. Посередині доволі великої кімнати, єдиним джерелом світла якої було величезне вікно(може, метри три у ширину і два у висоту), біля робочого столу стоїть високий чоловік, обернений до нас спиною. Невідомий пан вбраний у чорний костюм з червоними частинами. Гм.. який цікавий дизайн. Його молочно-біла чуприна акуратно зачесана на бік(на потилиці і поблизу скронь волосся коротке-коротке); руки стримано тримаються в кишенях штанів, а сам, мабуть, дивиться на те, що відбувається за вікном. 
То це він?

— Я її привів, сер. — покірний голос ельфа руйнує напружену тишу, яка, здалося, на вічність зависла між нами, поки я злякано оглядаю і приміщення, і самого вампіра. Останній навіть не поворухнувся, почувши слова посланця.

— Молодець, Альнере. Поки що це все, дякую. — доноситься до мене спокійний і владний голос незнайомця. Чорнявий ельф поважно киває і поспішає покинути кабінет, зустрівшись з моїм наляканим поглядом своїм не дуже спокійним.
Потім між мною і невідомим знову зависає мовчання. Це дуже напрягає, чесно кажучи. 
Боже, мою кров ще ніхто ніколи не пив! Як це, взагалі? Дуже боляче чи ні? Цікаво, які саме ікла в нього довгі: нижні чи верхні?...
Розхвилювалася я не на жарт, ахах, адже батьки мені про це детально ніколи не розповідали. І чому ж в аімерів така доля? Невже не можна просто так жити?

— Ім'я. — холодний і наказовий бас вибиває мене з тривожних думок, що я аж здригаюся від несподіванки.

— П-перепрошую? — запитую я тихо й невпевнено, перевівши стурбований погляд з низу темного плаття на його широку спину.
Та чому ж він не повернеться до мене обличчям??

— Ім'я. — повторює він, продовжуючи стояти непорушно. Я лякаюся через те, що чомусь знову не второпала. Ім'я? Матері? Батька? Моє? Чиє??

— Е-е-е…

— Назви своє ім'я! — кричить він. 
Матінко, так он воно що! Моє ім'я! От дурепа! Ой, невже він розсердився??…

— Глорія. — чому ж голос так стишується в цю мить? Будь впевненішою, чорт забирай!

— Гарне ім'я. — через його несподіваний комплімент мої бліді від страху щоки вмить спалахують червоним рум'янцем. 

— Д-дякую... — можливо, запитати в нього його ім'я? А то якось ніяково. — А ваше?

— Кéйран, Кéйран Аберхáрд. — значить, Кейн або Кей, чи все ж таки Ран? А, може, мені не можна буде його так називати?

— Вам пасує. — не знаю, звідки я це взяла, та сказати щось мусила.

— Справді? — голова чоловіка ледь повертається і я відразу зустрічаюся із його цікавим поглядом рубінових очей, який потім стає здивованим і чуть-чуть довгасті зіниці звужуються. Шкіра обличчя бліда; ніс прямо "спускається" до верхньої губи, маючи в собі майже непомітну горбинку. Контур губ чіткий, навіть якщо вони такі ж бліді, як шкіра.
І чому в мене мурашки по шкірі проходяться в цю мить?? Ох, якась така дивна напруга так і кружляє в повітрі!

— Т-так, справді. — дійсно хочеться бути впевненою, та виходить не дуже. Він мовчить, і знову обертається до вікна. Фух, полегшало... А то, здається мені, я б не витримала його погляд на собі більше, ніж три секунди.



Asteriya

Відредаговано: 21.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись