Тримай мене міцно

Розмір шрифту: - +

***

- Цікавий екземпляр. 16 сторіччя, Західна Європа. Німецькою мовою. Книга Влади.

Богдана, студентка магістратури Львівського національного університету, задумливо дивилася на великий старий фоліант, який вона тримала в руках. Вона вже місяць вивчала у запаснику різні раритети, але такий екземпляр їй ще не траплявся. Дівчина відкинула з плечей за спину довге лискуче каштанове волосся і насилу відірвала від книги погляд. У великих світло-карих очах блимали вогники. Раптом вона здригнулась і ледь не впустила фоліант додолу.

- Обережно!

Хлопець, що стояв поряд, швидко підхопив його, але Богдана вчепилася у книгу.

- Що з тобою? – він занепокоєно розглядав її обличчя.

- Не знаю, щось у голові запаморочилось.

Василь забрав у Богдани фоліант.

- Давай потримаю.

- Добре. – Богдана неохоче віддала книгу. - Я, мабуть, уже піду. Сьогодні ще стрибаю з парашутом. Ти не будеш?

- Ні, сьогодні не зможу. Є ще деякі справи. Я тебе проведу.

Василь обережно поклав фоліант на полицю до інших раритетних видань і повернувся до Богдани. Вона уважно слідкувала за його рухами, проводжаючи книгу задумливим поглядом. Василь був аспірантом, писав дисертацію і працював у запасниках з різними раритетними виданнями. Вони познайомилися цього року, коли Богдана почала працювати у запаснику. Крім захоплення історією їх поєднувало спільне хобі – парашутний спорт.

Василь і Богдана разом вийшли із запасника і неспішно покрокували через дальню залу. Богдана в котрий раз розглядала експонати, намагаючись уявити їх колишніх хазяїв, та придумуючи, як і чому всі ці предмети опинилися в музеї. У залі біля дзеркала стояв її улюблений експонат – крісло Сатани – зроблене з чорного дерева, прикрашене дивними фігурами та різьбленням. Але найголовніше – це його форма. Такого вона ніде не бачила. Голова, крила, хвіст. Дракон неначе зібрався злетіти… Богдана застигла перед кріслом.

- Це останнє. Скоро всі вони будуть разом. І тоді ніщо вже нас не врятує!

Богдана здригнулася від несподіванки. Вона швидко оглянулася. Біля крісла стояв дивний чоловік у чорному костюмі, тримаючи руки над головою дракона.

- Пробачте, ви про що? – не втрималася Богдана.

- А ви хто? – запитав чоловік. Його слова різко застукотіли по паркетній підлозі.

- Я студентка, вчуся у магістратурі. А тут вивчаю давні артефакти. А ви, пробачте, хто?

Чоловік пильно подивився на Богдану. Несподівано вона побачила, як над його головою з’явилася темна хмара.

- Ти одна із них. Я це відчуваю.

- Та про що це ви? Із кого із них? Із студентів?

Богдана здивовано розглядала темну фігуру співрозмовника.

- Вони скоро прийдуть по тебе. Ти маєш бути готова.

Його блакитні, майже прозорі очі неначе поглинали її. Вона струсонула головою, щоб прийти до тями.

- Що це ви таке верзете? До чого готова? Нічого не розумію.

Раптом незнайомець різко повернувся і покрокував із зали. Богдана провела його здивованим поглядом.

- Якийсь ненормальний. Про що це він?

Василь пильно подивився на Богдану.

- Не маю уявлення.

Богдана уважно роздивлялася крісло.

- Дивний усе ж таки цей раритет. Ніяких документів про те, звідки така рідкісна річ узялася в музеї, немає. І енергетика у нього дуже темна.

Богдана обійшла крісло, оглядаючи його з різних боків. Дівчина провела рукою по дивовижному орнаменту на спинці і відчула сильне бажання сісти у крісло. Вона зробила над собою зусилля і відійшла на декілька кроків убік.

- А ти віриш у легенду про нього? – задумливо промовила вона.

- Як можна вірити легенді, це ж не історично підтверджений факт, а просто чиїсь оповідки, – знизав плечима Василь, вдивляючись у чудернацький орнамент.

- Ні, все ж таки кожна легенда має під собою певне підґрунтя. Ось тільки треба з’ясувати, яке саме.

- Ти вже запізнюєшся, - нагадав їй Василь.

В його голосі чомусь прозвучало роздратування.

- Так, ідемо.

Богдана ще раз пильно подивилася на крісло, потім вийшла із зали. Хлопець швидко крокував услід за нею.

 

***

Промені сонця, що заглядали крізь ілюмінатори, блимали на підлозі, сплітаючи тіні у дивовижних візерунках. Літак нарешті набрав потрібну висоту, і парашутисти приготувалися до стрибка. Богдана, як завжди, підійшла до дверей перша.

- Ну що, з Богом! – сказала вона.

Дівчина посміхнулася і підморгнула іншим парашутистам.

- Удачі! – почула вона у відповідь, проте її свідомість була вже там, у прозорій глибині неба.

- Перший пішов!

Богдана вистрибнула. Довгоочікуване відчуття свободи звично увірвалося в мозок, наповнило її всю, перелилося через край і змило нудотну буденність, яка залишилася там, у іншому вимірі.

- Привіт, друже! – закричала Богдана вітру.

- Привіт! – відповів вітер і поцілував темні хвилі її волосся.

- Я щаслива! – почули хмари і привітно помахали дівчині у відповідь.

Але вже час повертатися. Вона розкрила парашут. Ще декілька хвилин у небі, і її ноги знову відчули землю. Навколо один за одним приземлялися інші парашутисти. Богдана розпрямилася, і раптом перед її очима нізвідки з’явився незнайомий чоловік років шестидесяти, у гуцульській вишитій жилетці. В руках він тримав палицю. На пальці у яскравих променях виблискував старовинний перстень. Чоловік декілька секунд пильно дивився на Богдану і так само несподівано зник. Богдана оторопіло застигла на місці. До неї підійшов інструктор.

- Як ти? – у його голосі почулося занепокоєння.

- Все нормально.

Струснувши головою, дівчина нарешті опанувала себе і почала знімати парашут. Вона на повні груди вдихала п’янкий аромат розпашілих від спеки лугових трав, насолоджуючись відчуттям свободи, яке наповнювало її, як і завжди, після стрибка. Потім вона повільно пішла по траві, роздумуючи над побаченим.



Рута

Відредаговано: 27.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись