Трохи ближче

Розмір шрифту: - +

Глава 6

  Я сиділа над своїм новим проектом, радше билась над ним вже який день і не зрушувала з місця. Різносортні пазли ніяк не бажали скластися в картинку. Мій стіл був завалений ескізами дизайну інтер’єру і екстер’єру, лежали пачки паперу з вибором меню з маркетинговим дослідженням. І щось було не те. Відбуваються постійні зміни, а ми часто не думаємо, що світ змінюється. Є соціально-психологічні зміни,  при яких клієнт просто перестає купувати те, що любив вчора. І потрібно просто постійно полювати на ці зміни, які можливо ще тільки дивляться в післязавтра, але почалися уже сьогодні. І якщо ми ними не скористаємося, то програємо, напевно, якщо ж у них попадемо, то будемо у виграші.  Підросло покоління, якому знання не потрібні, бо є Google, не потрібно вчити, достатньо знати, де знайти інформацію, мозок налаштований на паралельні процеси. Це вже інші казки, інші мультфільми, інший підхід. Забути дома телефон — це найстрашніше для них.  Реальне і віртуальне стає на одній вазі. Зростає активність комунікацій – усі звикли користуватися кількома каналами інформації паралельно. І люди втомлюються від спілкування і ухиляються від спілкування з близькими людьми. Як казав Гійом Мюссо : « Ще ніколи люди так багато не спілкувалися, і так мало слухали один одного». Сьогодні, люди все менше і менше хочуть почути когось окрім себе. Я піднялася з-за столу. Думки знову пішли не туди. Визирнула з кабінету.

- Маргарито, зроби будь ласка мені кави.

- Так, зараз буде. 

Я пройшлася кабінетом, вірніше походила з кутка в куток. Забрала у Маргарити каву і знову повернулася за стіл.

      Час уже давно дорожчий за гроші, а я повернуся до свого загравання з ринком. Головне питання, що може зробити наша компанія краще за інших?  За що готові платити люди? Люди готові платити не лише за те, що хочуть брати; вони готові платити за те, щоб проявити себе. То де ж та точка опори?

        Живемо на розриві – інформації дуже багато, і вона нас поглинає. Що ж нам потрібно в цей буремний час?  Усі хочуть вражень. Що ми готові запропонувати? Створити міф, розповісти його і на цьому заробити? 

         Пам’ятаю своє шалене дороге горнятко кави на одній площі у Венеції і заплатила я за чудовий краєвид на площі. І взагалі світ почав перетворюватися на суцільну вітрину менше слів, більше картинок.

        Що ж ми маємо? Сиві хлопчики і дівчатка, які у шістдесят починають навчатися і двадцятилітні, які переживають кризу середнього віку.

      До чого є попит? Автентичність – бажання справжнього? Справжня їжа, кава? Ідентичність ?  Еко-тренд? 

      Я тасувала інформацією, як затятий картяр, та чомусь навіть зблизька не з’являлося відчуття того трепету, який передував ідеї. Ідеї, за яку я вхоплюся і яку я захочу втілити в життя. Що саме неймовірне з цього, що геть не було остраху, що в мене ідеї не буде, була якась ні на чому не обґрунтована впевненість, що все буде, тільки підганяло нетерпіння, я хотіла зараз.

     Головним навиком 21 століття має бути здатність змінюватися. Адже раніше радикальні зміни в технологіях, економіці чи суспільстві траплялися раз на кілька століть, згодом на декілька десятиліть, а тепер кожні кілька років. І переможцями стають ті, хто швидко адаптується під нові зміни і сповна скористається можливостями, що принесе майбутнє. У рейтинги найбільших компаній світу за капіталізацією все частіше потрапляють технологічні компанії, не нафто виробники, не фінансові інститути, а якраз Google , Apple , Microsoft, Amazon. 

   Про роботів-барменів нам ще, певно, трохи зарано думати, хоча такий персонал не втомлюється, не хворіє, йому не потрібні відпустки, коротше мрія, а не персонал. Здається, я вже десь читала, що у Відні вже такий ресторан працює. І в Токіо. Технології, які використовують компанії для збільшення рівня продаж і оптимізацію взаємодії з покупцями удосконалюються з кожним днем. Створюються технології, які вже можуть оцінити вік, настрій відвідувача і на основі цієї інформації, програма намагається запропонувати відвідувачам страви, які могли сподобатися йому. Пришестя таких роботів принесе загрозу безробіттю ряду спеціальностей.  То чи потрібно нам боятися майбутнього?

  Вдосталь покопатися в думках у пошуку світлої ідеї мені не дало настирне нагадування Маргаритою, що у мене сьогодні запрошення на день народження Михайла Миколайовича. 

      Мій свекор начебто і перейшов в розряд «я вже розлучилася з вашим сином», а ми таки уже завершили епопею з розлученням.  Та запрошення на святкування я проігнорувати не могла. Хоча спілкуванням з цим, м’яко кажучи важким чоловіком, то ще те рідкісне задоволення.  Такої ж думки, судячи з прісного виразу обличчя, дотримувався і Ренат.  Тому в час Х я зайшла за Ренатом, і ми разом  відправилися на цей сатанинський бал.

       Михайло Миколайович був імпозантним  чоловіком. Підтягнутий, поважний, гордої постави з шевелюрою на голові щедро розбавленою сивиною. За ним відчувався достаток, любов до жінок, миттєва реакція на зміни в бізнес середовищі і незламна воля. Певні риси я поважала в ньому, я рахувалася з ним. Саме робота з Михайлом Миколайовичем  і призвело до того, хто я тепер.

      Я підійшла з подарунком до іменника.

- Довгих і щасливих літ .

- А ти все таки прийшла …- задоволено сказав він.

- Не могла не прийти. – видала я в тон йому посмішку.

- З Ренатом?

- Він ваш син, нам було на одну вечірку. – байдуже знизала я плечима.



Шаграй Наталья

Відредаговано: 28.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись