Трохи ближче

Розмір шрифту: - +

Глава 11

 З ліжка мені підняв коньяк. Організм спав нервово і повноцінно відпочити в мене не вийшло. Та хто ж мені лікар? Бісова ковінька! Стан був відносно добрий, чи то легке похмілля, чи то просто недостатньо сну, хто його розбере, але жити з цим можна було. Тому збиралася я довго і ретельно. У дзеркалі своє зображення нерадувало, довелося тішити своє лице маскою, ублажати кремом і красу домальовувати арсеналом косметики. Виглядати стала краще. Та внутрішнє незадоволення собою нікуди не поділося і трохи зводило нанівець мої потуги. Щось прошипіла, набрала смс Ренату, що спускаюсь на сніданок, він неначе чекав тільки цього, стукнув мені в двері. Відкрила. Стояв в джинсах і футболці, яка обтягувала його торс, і мій погляд на ньому самовільно затримався. Виглядав явно не краще мене, круги під очима, щетина на лиці й якийсь втомлений погляд.

- Доброго ранку! - радісно привіталася я.

- Привіт! - його погляд пробігся по моєму платтю. - Гарно виглядаєш. - буркнув він.

- Дякую. - кивнула. - Сніданок. І гайда попрацюємо. - дуже коротко озвучила план, коли ми зайшли в ліфт.  - Як спалося ? - все ж обвівши його ще раз поглядом запитала я.

- Спекотно дуже. Не міг заснути.

- То є трохи. Я, здається, розумію, чому влітку тут не можна зустріти людей на робочому місці, бо всі на морі. 

      Ліфт зупинився, ми вийшли і пройшли в ресторан, де був організований сніданок, до якого вказували густо розставлені таблички. Не промахнешся. Ренат назвав дівчинці адміністратору наші номери і нас провели до шведського столу.  Оцінила меню, воно було досить щедре. Зробила собі каву і взяла декілька тостів. Ренат нагріб більш повнішу тарілку всього різного. Снідали ми з ним в тиші, під приємну музику, що лунала в залі. Зал поділявся на декілька ярусів і мав навіть досить оригінальний інтер’єр, щось зі старовинної Одеси, різні фотографії, різні книги, патефон, громіздкий телефонний апарат і багато чого іншого про значення якого, я могла тільки здогадуватися. Поки Ренат їв, я сходила і зробила собі ще одну чашку кави. Життя потихеньку налагоджувалося.

    За кермо сів Ренат, і я з любов’ю на нього подивилася. Водила я явно без такого захвату, просто жорсткої необхідності, на місці пасажира мені досить комфортно і зручно. Поки доїхали до ресторану, я встигала розпочати свій день з купи дзвінків важливих і не дуже.

- Іноді я телефон ненавиджу, - пробурмотіла, - за всякої дурні ломляться. От якби потрібно пішки пройтися, думаю бажаючих зі мною поговорити було б значно менше.

- Раніше так і жили. Ходили один до одного в гості й гралися в дворі, а в не в комп’ютерні ігри.

- Хороші часи були. Може відкрити ресторан без вай-фай і заглушити сигнали мобільних операторів? А то я вже досить часто бачу, як гості наче і разом прийшли, та водночас кожен сидить в своєму гаджеті. Хоча ні, для цього юного покоління залишитися без телефону є найбільшим випробування.

- Цікаво, що буде завтра? - запитав Ренат.

- Ну, якщо вірити фахівцям, які беруться прогнозувати майбутнє. То в ресторанах майбутнього буде більше комп’ютерів і менше людей. Інтерактивні столи для замовлень уже є. А далі техніка буде ставати більш розумнішою, і все її буде більше і більше в нашому житті, тенденція до здорового харчування, певно, збережеться, а  їжу все більше і більше будуть вирощувати штучним методом. Можливо, буде якась робо машина, яка і буде потім це готувати і видавати вже щось готове.

- Ти можеш мені моторошні картинки майбутнього не малювати? А то я вже бачу, як все пов’язано з усім, а штучний інтелект керує усім парадом. Будинки розумні самі себе обслуговують, у лікарнях виключно роботи все діагностують і ріжуть. А що людина тоді взагалі буде робити? Чи роботи все ж вирішать, що вона некорисна, і все ж таки знищать людську расу?

- Існує думка, що затребуваними будуть творчі професії. Ну, людство, можливо освоїть космос, у результаті чого з’являться якісь нові професії на заміну старих, біотехнології сягнуть бурхливого розвитку, розпочнуть, певно, експерименти з людським геном, у виведені нової людини, уже ж пробують зробити комп’ютерну копію мозку, а якщо це вийде, то потрібно, де ж і тіла брати, то чого їх не вирощувати...

Після моєї теорії майбутнього, Ренат повернувся до мене з виразом обличчя, та невже.

- На мене можеш не дивитися, я фантастику люблю. - пояснила я звідкіль набралася таких думок.

- Фантастику і я люблю, та так мене не загрібає.

- А що буде така собі Матриця…або…

- Маріє, а давай про щось хороше зранку, бо від твоїх картинок майбутнього у мене вже все волосся дибки стоїть. - перебив він мене від польоту моєї уяви.

- Який ти вразливий. - пробурмотіла я. - Пофантазувати геть жінці не даєш.

- Та фантазії у тебе моторошні.

- Я ще художню літературу люблю, от після цього іноді є відчуття відчаю.

- Навіть не хочу знати, що ти там читаєш. - потер лоба Ренат.

- З останніх читала постапокаліпсис. - шкодливо поділилася я. 

- А чого такий вибір?

- Було цікаво, якими способами бачать знищення світу.

- Йо! Просто труба. А навіщо тобі це?

- Ну, почалося все з перевірки…



Шаграй Наталья

Відредаговано: 28.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись