Трохи ближче

Розмір шрифту: - +

Глава 14

До Києва ми повернулися наступного дня. Ну, якщо точніше, то ближче до ночі. Все на що мене вистачило, це додибати до ліжка і завалитися спати.  

    Я прокинулася серед ночі, декілька хвилин лежала, намагаючись зрозуміти, що мене розбудило. За вікном було темно, зовсім темно, отже зараз ніч. Я вже вирішила себе вмовити, що просто здалося і заснути далі, та неясний шум повторився, здається, десь із боку кухні. Я натягла халат й пішла туди. Світла ніде не було видно, і коли я вийшла в коридор клацнула вимикачем, і не отримавши світла, я чортихнулася, дорогою забила палець на нозі об стілець та до кухні все ж дійшла. Намацавши вимикач, звично клацнула донизу, і кухню в ту ж мить освітило яскраве світло, від чого я поморщилася і прижмурилася і тут побачила Рената з якимось божевільним виразом обличчя, що сидів біля холодильника. Я оторопіла й втратила дар мови в легкому шоці від побаченого потерла очі.

- Ренате – позвала я, та від нього не долинуло ні звуку. – Ренате, це Марія поговори зі мною, будь ласка – не змогла я нічого сказати менш безглуздішого. – Я нічого не розумію. Я не розумію, що сталося.  Я хочу підійти до тебе. Я підхожу – я говорила і на тремтячих ногах підходила до холодильника, навіть не будучи впевнена, як він відреагує.  Ренат сидів з якимось безтямним видом і важко дихав.

- Ренате? – та ніякої реакції не було. Я опустилася біля нього на коліна. – Знаєш, я довго ходила на йогу, таким чином знімала стрес, бо спати уже не могла зовсім і у мене на роботі був повний нервовий зрив. А заняття на йозі допомагали заснути, і що головне, спати. Ну знаєш, сучасний ритм життя, без стресу не обійтися ніяк. Що гірше, що стрес уже в мене перейшов в стан постійного, і організм уже не встигав відновлюватися. Ну, коротше я дійшла до повного виснаження і втрати працездатності. Це коли вже було повне безсоння, постійне серцебиття і доводить до сказу будь-яка дрібниця. І знаєш, ці намагання бути в усьому кращою і першою, і взагалі вирішити всі проблеми світу. Тому, коли я дійшла до повної клямки і мене з роботи забрала швидка з першим діагнозом серцевий напад, який правда не підтвердився, бо виявляється це були мої нерви. Довелося спинитися.  Далі у мене був спорт, дихальна гімнастика і перегляд усього мого життя.

Не знаю, чи моє бубніння допомогло, та вигляд у нього став менш дикий, а дихання стало спокійніше.

- А давай чаю поп’ємо? – запропонувала я. – Я правда не знаю, який ти любиш, але лікар дуже радив попити чай з квіток ромашок, кореня валеріани й м’яти. Як ти до такого ставишся?

Він кивнув.

- Давай тоді перемістимося за стіл. – попросила я.

Він на мій подив піднявся і сів за стіл, а  я поставила тремтячими руками чай і полізла в холодильник за їжею, знайшла хліб і чомусь соленого лосося, дістала масло і таким чином зробила бутерброд.

- Н-да, – сумно сказала я, – холодильник, певно, будемо заповнювати по черзі, я завжди забуваю про їжу, тому час від часу в моєму меню буває вівсяна каша й яблука. Ти як?

- Уже нормально. – його голос був хриплий. – Вибач, що налякав.

- І часто таке трапляється? – обережно запитала я.

- Інколи – розмито відповів він.

- А чому?

- Не знаю.

- І давно це? – він мовчав, я вже вирішила, що не відповість, заварила чай і поставила йому чашку.

-  Після АТО.

- Що?! – я смикнулася і розлила  свій чай. – Ти був на війні? – тепер уже я сіла. – Господи, а чому ти нічого не сказав?

- Там немає про що розповідати. І я не хочу про це говорити. – вкрай скупо, хрипло  відповів він.

Я сиділа мовчки, у моїй голові був вакуум від того, що я бачила і від того, що почула. І я більше ніж була певна, що почути, як там йому було я не готова.  Я тяжко ковтнула.

- Так, вибач…Я…я просто не знаю, що відповісти. І вибач за неадекватну реакцію, я просто вражена.

- Все нормально. Не вибачайся. Ти краще приклади холод, здається, ти руку обпекла.

 Я піднялася намочила рушник і приклала до руки. Ми допили чай мовчки.

- Як довго ти там пробув?

- До поранення.

- А як же залежність?  У розумінні те, що надрукували, що ти наркоман?..Не розумію…- розгублено пробурмотіла я.

-  Правда,  приймав препарати, які  пригнічують больові відчуття. Підсів на анальгетики. – тяжко зітхнув він.

Я збентежено потерла лице від інформації, що на мене звалилася, розболілася голова.

- Ти взагалі ночами спиш? – запитала я.

- Як виходить. - буркнув.

І на якийсь час ми поринули в тишу. Я ніяк не могла прийняти те, що почула. А він просто маленькими ковтками пив чай.

- Я не впевнена, що зможу зараз заснути, може подивимося якийсь фільм? – запропонувала я.

Він нічого не відповів, але й не відмовився.

– Я принесу ноутбук, гаразд і переберемося у вітальню на диван.

Я швидко пішла в кімнату з якимось нав’язливо гнітючим відчуттям, що якщо затримаюсь то щось вийде за межі, що я не знаю, що робити. Мої руки тремтіли, мої нерви бились в паніці, моє серце калатало в гарячці, мій розум каламутило від сум’яття. Рвано видихнула, зціпила зуби, зусиллям волі натягла на себе маску спокою, взяла ноутбук і пішла з ним до Рената. Він сидів у вітальні, блідий, як хустка, час від часу нервово сіпався, потім спинявся схрещував руки на грудях, сидів, затим все починалося заново.



Шаграй Наталья

Відредаговано: 28.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись