Трохи ближче

Розмір шрифту: - +

Глава 25

Дзвінок Михайла Миколайович застав мене на нараді. Я надіслала смс, що не можу говорити, та телефон продовжував надриватися.

- Перепрошую. - вибачилася я і взяла слухавку.

- Слухаю. - стиха сказала я.

- Маріє! - пролунав дзвінкий від напруги голос Михайла Миколайовича, і моє серце тривожно забилося. - Максим попав в аварію.

- Живий? - ледь чутно видихнула я.

- Да. Їду із ним в «Борис».

- Ми зараз приїдемо. - перевела погляд на Рената.

Той відразу підібрався весь і з тривогою дивився на мене.

- Добре. - він положив слухавку.

- Нарада на сьогодні закінчена. Нас з Ренатом Михайловичем до кінця дня не буде. Прохання не турбувати. - на одному подиху виговорила.

Народ сидів нерозуміюче переглядаючись один з одним.

- Що сталося? - підійшов до мене Ренат.

- Максим потрапив в аварію, твій батько зараз везе його в «Борис». Нам треба до них. - говорила я дивлячись, як втікають усі фарби з лиця Рената.

- Як він?

- Не знаю. - заперечливо похитала я головою.

 Співробітники переглядаючись на нас почали розходитися.

- Я візьму гроші, і поїхали. - кивнула я йому. - Зачекай на мене.

Я вклалася в рекордний час, із сумкою я повернулася до Рената, який нервово міряв кабінет, бігаючи з кутка до кутка.

-Поїхали. - позвала Рената від дверей.

- Я попросила водія нас відвезти.  - прокоментувала я наявність водія біля моєї машини.

Ренат тільки кивнув і сів на заднє сидіння, я  віддала ключі водієві і сіла поряд нього.

- Не хвилюйся. Ми ще нічого не знаємо.

- Я дзвонив батькові. Лобове зіткнення. Макса врятував ремінь і подушки безпеки. Про його стан він більше нічого сказати не може.

- О, боже. - затулила я рот рукою.

І тільки тоді зрозуміла, на скільки ж у мене трусяться руки. Кілька разів вдихнула і видихнула, проганяючи паніку, що крадькома намагалася накрити мене з головою. Намацала руку Рената і міцно її стиснула. Він сидів нереально прямо і пустим поглядом дивився в одну точку.

- Ненавиджу цей стан безсилля, коли нічого від тебе не залежить. - прошепотіла я.

Він кілька разів моргнув і перевів вже більш свідомий погляд на мене, однією рукою обійнявши мене, і притулив до свого плеча. І я йому дуже була вдячна за цю мовчазну підтримку. Тягучка на дорозі просто зводила із розуму. Водій їхав швидко, але все одно здавалося того замало. Пішоходи дратували, коли так повільно переходили дорогу. Водій зупинив біля самих дверей.

- Толя, будь ласка, поставте машину, я наберу скажу, що далі. - кинула я йому.

І квапливо побігла за Ренатом, який зайшов і розгублено розглядав куди далі.

- До вас привезли Валевського Максима, де він зараз? - запитала я адміністраторку.

Жінка оцінила наш нервовий стан. Швидко щось набрала на комп’ютері.

- В операційній,  це на 3 поверсі

- Дякую. - потягла я Рената за собою. Ліфт ми чекали, здається, цілу вічність. 

Михайла Миколайовича ми побачили в холі, він теж нервово ходив із сторони в сторону.

- Як Макс? - відразу поставила я запитання.

- Стабільно важкий. Травма скелета і пошкодження внутрішніх органів.

- Що кажуть лікарі? - відірвався від кусання свого пальця, і запитав Ренат.

- Зараз виконують оперативне втручання. Прогноз стримано позитивний. - видихнув Михайло Миколайович і втомлено потер лице.

- А як сталося? - запитала я, бо дивитися, як мордуються чоловіки, у мене не було сил.

- Водій Volkswagen хотів повернути через подвійну суцільну смугу, і цей час на зустріч йому їхав Максим. - механічним голосом пояснив Михайло Миколайович.

 А я відчула гостру потребу сісти. Сіла на стілець.

- Що той водій? Живий? - запитав Ренат.

- Угу, декілька забоїв і щось таке незначне. І, чесно кажучи, я б тому виродку з задоволенням би щось доламав. Кретина кусок. Як їх таких недоумків тільки на дорогу випускають.  - з тяжким зітханням відказав Михайло Миколайович, нервово потерши лице руками.

Я вперше бачила його такого розгубленого, наляканого і емоційно вразливого.

- З кретином розберемося потім. Макс сильний.  Все буде добре.  Єдине, що нам залишається, це тільки чекати. - пробурмотіла я, оцінивши, як сіпнувся Ренат, на тираду батька. - До речі якісь ліки, щось потрібно? - запитала я Михайло Миколайовича.

- Маріє, я не знаю. Поки що лікар сказав, що все є.

- Добре. Тоді я зараз відпущу водія, а Ренат принесе нам чаю. Добре? - перепитала я всіх.

Відкрито ніхто не заперечив, тож я сприйняла це як згоду. З Ренатом ми вийшли разом.



Шаграй Наталья

Відредаговано: 28.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись