Туди, де життя починається знов

Розмір шрифту: - +

Глава 8

Глава 8

Щойно діти ступили на землю, їм здалося, що вони повернулися звідти, звідки вирушили. Такі самі будиночки, вулиці. Такий самий одяг, в якому всі починали свій шлях, різнокольорові шкарпетки Пустуна. Хоча, здається, це було єдине, що не змінювалося протягом усього шляху. Однак це місце одразу почало лякати своїх гостей.

Коли наші герої вийшли з океану, то побачили сотні дітей, які стояли біля стіни. У цьому місці була ніч, але, незважаючи на темряву в пітьмі, виднілися сотні пар блимаючих очей, від чого ставало трохи моторошно.

Жителі тихо чогось чекали біля стіни. Вони навіть не спали, що можна було зрозуміти по величезним синцям під очима. Щойно нові гості вийшли з океану, як усі місцеві затамували подих.

- Ви принесли з собою щастя? – запитав хтось із жителів.

- Ні, – відповіла Головна.

Однак їй ніхто не повірив, і жителі почали повільно підходити до гостей. Спочатку вони спокійно їх оглядали, обходили з різних боків, придивлялися, здавалось, навіть обнюхували. Діти не знали, як реагувати на подібне, і з побоюванням дивилися на жителів. Щойно місцеві звикли до дітей, то почали їх обшукувати.

- Що за…?! – Груба не бажала, щоб її, як і решту, обмацував кожен житель, але її різким жестом зупинила Головна.

- Терпи, – наказала вона дівчинці, і Грубій довелося змиритися. Головна не могла зрозуміти, що взагалі коїться, тому вирішила, що краще не провокувати місцевих.

Кожен місцевий тим часом детально перевіряв кишені всіх гостей, продовжуючи наполегливо щось шукати. Коли закінчувалася перевірка одного гостя, наставала черга іншого. Жителі не втрачали надії щось знайти.

- Що тут взагалі коїться? – не міг збагнути Вартовий.

- Вони шукають щастя, – зрозумів Розумник.

Почувши слово «щастя», всі жителі повернулися до Розумника. Хлопчик зрозумів, що бовкнув щось зайве.

- У нього є щастя! – викрикнув хтось із натовпу.

Місцеві, переконані у тому, що в Розумника було щастя, почали обступати його, протягуючи до нього руки.

- Дай! Дай! Дай! – просили Розумника з усіх боків.

- Та немає в мене щастя! – намагався докричатися до всіх Розумник, але йому ніхто не вірив, продовжуючи оточувати сильніше.

- Ну дай щастя. Тобі що, шкода? – далі випрошували місцеві.

- Допоможіть! – у паніці прокричав Розумник, але було запізно. Натовп остаточно відділив його від друзів, які, незважаючи на свої намагання, не могли до нього пробитися крізь жителів.

Місцеві припинили благати від Розумника щастя, натомість почали гнівно вимагати його, ніби це він украв його у жителів. Кожен намагався тягти Розумника на себе, від чого здавалось, що хлопець і був тим самим щастям. Місцеві намагалися відірвати від нього для себе якомога більший шматок.

Розумник вже гадав, що це кінець, що саме тут і зараз закінчить свій шлях, але позаду натовпу почувся тихий дзвін. Настільки тихий, що наші герої його навіть не почули, але не місцеві. Почувши дзвін, вони одразу зупинилися: Розумник більше не цікавив їх, вони одночасно озирнулися на шум.

Настала тиша, і дзвін могли почути й інші діти. Придивившись, вони побачили дорослу, яка висипала з мішка ті самі колбочки, що гучним дзвоном билися об землю. І тут всі місцеві кинулися до цих колбочок з щастям. В очах жителів був страшенний страх, коли вони бігли до склянок зі щастям. Вони штовхали і навіть били один одного. Якщо хтось вибігав уперед, то задні хапали найшвидших і намагалися зупинити їх, щоб бути першими. Кожен із жителів боявся, що, запізнившись, не отримає свою дозу щастя. Кожен хотів бути щасливим.

Нарешті натовп добіг до щастя, яке було розкидане по землі, і тут почався справжній хаос. Кожен бажав заволодіти ним якомога швидше і більше. Всюди звучали страшенний галас, крик, стогін і плач. Інколи за одну колбу боролися по три, а то й чотири дитини. Билися жорстоко, немов вони боролися за щастя не з іншими дітьми, які були такими самими як і вони, а з ворогами. Билися до крові і здавалося, що вони готові знищити один одного заради однієї маленької колбочки з щастям. Ті, хто перший встиг схопити колбочку, не відпускали і не віддавали її, хоч би як інші жителі їх сильно не били. Вони намагалися одразу якомога швидше вколоти його собі куди завгодно: у руку, ногу. І коли вони його вводили, то ставали щасливими. Принаймні такими вони здавалися. Коли жителі вколювали собі щастя, то спочатку розслаблялися: помаранчева речовина швидко розносилася по тілу дітей, і ті починали світитися подібним кольором. Вони не відчували синців і травм, які завдали один одному, не відчували нічого, крім страшенного кайфу, який видавали за щастя.

Усі жителі спокійно лежали на холодному асфальті з повною байдужістю на все навколо. Єдине, що для них мало значення, – задоволення, яке вони так довго не могли отримати, а тепер нарешті могли насолодитися ним. Їхній мозок плавав в океані кайфу, заради якого вони були готові на все… і це страшенно лякало. Лякало Новеньку, Розумника, Спокійного, Грубу, Пустуна, Головну, Вартового. Адже побачене було справжнім жахіттям, особливо те, на що тільки не були готові піти жителі заради цього швидкоплинного штучного задоволення. Вони вважали, що змогли знайти легкий спосіб отримання щастя, а насправді таким чином потрапили в достатньо просту пастку. Океан випарувався, і їхній мозок швидко опинився у звичайній калюжі. Тепер всі жителі потроху почали відходити від напливу щастя. Вони повільно вставали і прямували по домівках для перепочинку. На їхніх обличчях вже не було й натяку на задоволення, лише біль від ударів, які вони наносили один одному. Задоволення минуло, залишивши після себе тільки порожнечу.



Heorhii Kostienkov

Відредаговано: 13.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись