Туди, де життя починається знов

Розмір шрифту: - +

Епілог

Епілог

- А де взагалі цей автобус? – запитала Груба, коли всі зібралися біля автобусної зупинки.

- Може, запізнюється? – сподівався Вартовий.

Але надіям Вартового не судилося збутися. З темного тунелю почувся звук двигуна, а невдовзі можна було побачити світло від фар. Автобус виїхав з тунелю, зробив невеличке коло і зупинився біля зупинки, маючи намір їхати знову в тунель, з якого виїхав.

Двері автобуса відчинилися перед дітьми, і вони побачили перед собою… Нічого. Водія не було, хоча після пережитого їх це взагалі не здивувало, і всім було байдуже, як їздить цей автобус, з водієм чи без. Головне, що їздить.

Однак ніхто не біг у кабіну автобуса, навіть Новенька, яка прагнула цього найбільше.

- Мені одному страшно? – запитав Пустун. Те, що він бачив, до сих пір не давало йому спокою.

Головна взяла Пустуна за руку, і той одразу відчув неймовірне полегшення. Він не сам.

- Ні, – заспокоїла його Головна, – якщо чесно, я теж боюся ставати дорослою.

- Та я не через це боюся, – відповів Пустун, – просто… Просто страшно від того, якщо щось піде не так, то ми вже не зможемо повернутися. Це назавжди і це вже ніяк не змінити. Чи варто нам ставати дорослими?

- Як на мене, ми вже всі трохи подорослішали, – зізналася Новенька.

- То… можливо, нам нікуди і їхати не треба? – вирішив Розумник.

- Ой, я вас благаю! – Грубій вже остогидли ці вагання. – Мене вже задовбало ваше ниття! Я зекономлю вам троху часу і дещо проясню. Ми або зараз сідаємо в цей клятий автобус і їдемо, або назавжди залишаємося у нашому світі. Все. Третього варіанта не дано. І не знаю як ви, але після того, що ми пережили, я не зможу залишитися тут. Бо ми маємо пройти цей шлях до кінця. А кінцева зупинка нашого шляху – світ дорослих. І нам не варто його боятися. Це йому варто боятися нас. Бо якщо нам щось не сподобається в ньому, то ми не намагатимемося повернутися в наш дитячий світ. Ми змінимо той, бо ми на це здатні!

Усім трохи додалося впевненості після бравади Грубої. Однак все одно ніхто не поспішав до автобуса, бо дехто мав деякі невирішені питання, які залишалися у цьому світі.

- Головна? –  звернувся до неї Пустун.

- Так.

- Я маю дещо дізнатися перед тим, як ми сядемо в автобус. Дещо важливе, але, будь ласка, відповідай чесно, – хлопчик був чимось схвильований і дуже нервував, чим трохи налякав Головну.

- Що? – обережно запитала дівчинка.

- Коли ми потрапимо у світ дорослих, може, сходимо кудись?

- Що? – все ще не зрозуміла Головна від хвилювання, чого хотів від неї Пустун.

- Ну знаєш… У театр, кафе, бібліотеку чи просто на прогулянку.

- Ти кличеш мене на побачення? – нарешті зрозуміла дівчинка.

- Що? Я? Ні… Я просто… просто хотів… – Пустун почав виправдовуватися, але потім набравши в легені побільше повітря, впевнено відповів. – Так. То що?

- З радістю, – посміхнулася Головна.

- Чудово! – зрадів Пустун.

Тож Розумник сказав Новенькій найважливішу річ, яку міг промовити хлопчик дівчинці на його місці.

- А давай зростати разом?

Після почутого Новенька зрозуміла, що це була найприємніша річ, яку їй казали. І те, що вона відчувала до Розумника, було настільки приємним, що вона не бажала втрачати це відчуття.

- Давай, – з радістю відповіла Новенька.

Дві пари стояли, взявшись за руки, і просто дивились один одному у вічі. А Груба, Спокійний і Вартовий дивились на це з невеличкою відразою.

- Це нормально, що мене від усього цього нудить? – запитала Груба.

- Думаю, так, – підтримав Вартовий, – мій шлунок теж ледве стримується.

Від побаченого найбільше радів Спокійний. З багатьох причин. По-перше, він був радий, що у Пустуна і Головної так все склалося. По-друге, це означало, що він проводитиме більше часу зі своєю новою подругою. З чого випливало по-третє – можливо, йому все-таки вдасться здихатись від Пустуна в іншому світі, але від цієї думки йому було навіть трохи сумно.

- Ревнуєш? – уїдливо запитала Груба, помітивши, як Спокійний дивився на Головну і Пустуна.

- Ні, – чесно відповів і запитав у дівчинки: – Заздриш?

- Що?! – обурилася Груба, і Спокійний готовий був поклястися, що у дівчинки трохи почервоніли щоки. – Чого це мені заздрити?

Усі нарешті зібралися разом і були готові зайти в автобус.

- Я не їду, – несподівано вирішив Вартовий.

Всі аж завмерли від цієї новини.

- Що? Чому? – запитав Розумник.

- Бо задовбали ви мене, – з посмішкою відповів Вартовий, – хочу від вас трохи відпочити. Відісплюся для початку. І якщо вже на те пішло, хтось має розповісти, що відбулося. Щоб підготувати інших, якщо порожнеча повернеться. Цьому місту потрібен вартовий.



Heorhii Kostienkov

Відредаговано: 13.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись