Туди, де життя починається знов

Розмір шрифту: - +

Глава 3

Глава 3

Щойно Груба вийшла з океану і ступила на нову землю, як почула дзвін своїх нових чобіт. Поглянувши вниз, вона присвиснула від приємного здивування. Ковбойські чоботи їй були дуже до вподоби. Оглянувши інших, вона побачила, що всі, як і вона сама, були одягнені в ковбойський одяг: чоботи, сорочки, жилети, ковбойські капелюхи.

Груба оглянула нову місцевість, то трохи здивувалась. Вона дуже відрізнялася від попередньої. Вся група одразу опинилась на дорозі, вздовж якої було багато стрілок різних розмірів, які височіли на рекламних білбордах і оточували всю дорогу. На цих стрілках було багато різних мотивованих написів типу «Ніколи не зупиняйся на шляху до своєї мети», «Виграш у кінці шляху», «Залишилось ще трохи для виграшу» та інші. Вони складалися з багатьох маленьких лампочок, що мерехтіли всіма можливими яскравими кольорами. Світла було так багато, що не одразу й зрозумієш, що у цій місцевості зараз ніч.

- Ну не знаю, – Пустун зробив вигляд, що вагається, – а ми не заблукаємо?

- Це буде важко, – погодився з ним Спокійний.

- Мені це не подобається, – натомість пробурмотів Вартовий.

І група пішла далі. Прямували вони недовго, майже одразу діти побачили обриси міста, а саме - високу прямокутну яскраву будівлю. Вона теж була оздоблена яскравими ліхтарями, а ще, нібито цього було недостатньо і хтось якимось неймовірним способом міг не помітити цю будівлю, на неї було спрямоване світло десятків прожекторів, які світили навіть з даху цієї будівлі.

На вході у місто їх ніхто не зустрів, та й у самому місті було теж порожньо.

- Знову нікого немає, – помітив Розумник.

- Можливо, тобі слід припинити казати очевидні речі, – запитала у нього Груба і почала діставати хлопця, – ми це і без тебе все бачимо. Я взагалі не розумію, чому тебе кличуть Розумником?

Але сам Розумник був у роздумах і не звернув увагу на те, що йому сказала Груба. Він почав помічати систематичність там, де вони проходили. Однак для Розумника цього було недостатньо для того, щоб дати відповідь, що тут взагалі відбувається. Поки що…

Домівки у самому місті були дивними. Вони теж були оздоблені яскравими ліхтариками, які світилися різними кольорами так, що навіть неможливо було зрозуміти, з чого складається сама будівля. А з самих домівок лунали гомін і якийсь незрозумілий, але доволі знайомий дзвін.

Раптом по всьому місту почала грати весела музика, білборди замерехтіли, скинувши з себе різні написи, і через мить на дітей з посмішкою дивилася… доросла.

- Ласкаво просимо у найкраще місто в світі! – радісно привітала незнайомка групу.

Вона була одягнена як і діти: ковбойський капелюх, жилетка, сорочка, джинси, черевики - нічого особливого. У неї було звичайне довге русяве волосся, приємне обличчя, однак дещо дуже виділялося – намальовані два однакових жовтогарячих ромби на щоках.

Діти трохи занервували, всі добре пам’ятали, чим закінчилася попередня зустріч з дорослим, але в той же час вони помітили, що нова незнайомка дещо відрізнялася від свого попередника.

- Вибачте, якщо я вас налякала, адже так радію новим людям. Це така рідкість. Ой, де мої манери, проходьте до головної будівлі, до тієї, що найвища, ви її не пропустите, – і на всіх білбордах з’явилися яскраві стрілки, які вказували шлях до тієї самої будівлі.

Але ніхто з дітлахів не ворухнувся.

- Ну? Що робимо? – поцікавилася Груба.

- А у нас є вибір? – запитала у відповідь Головна.

- Навіщо нам взагалі до неї йти? – натомість наполягав Вартовий. – Нагадати, чим завершилася попередня «вечірка»?

І тут на екранах знову з’явилася доросла, нібито знаючи, що діти забарилися.

- Зовсім забула сказати. Вам же, напевно, дуже цікаво, що відбувається навкруги, і чомусь мені здається, що мій друг, якого ви минули, нічого вам не розповів. Ну нічого страшного, відповідь поряд. Все, що вам потрібно, це завітати до мене у гості. І все, ви перемогли! – було видно, що вона збиралася кудись піти, але різко зупинилася, ніби дещо згадала. – О! І ще дещо. Я нещодавно спекла чудові пиріжки з вишнею, тому не затримуйтесь, поки вони гарячі. Тож поспішайте, а на першого, хто прийде, чекає приз!

І екрани знову замерехтіли різнокольоровими стрілками.

- Здається, вона щойно відповіла на твоє запитання, – промовив Спокійний Вартовому.

- Ти правий, – погодився з другом Пустун, – пиріжки з вишнею на дорозі не валяються. Уперед, треба поспішати.

І з цими словами Пустун пішов уперед, куди його вели стрілки - до пиріжків. А решта дивилася йому услід.

- Я не можу збагнути, він жартує чи справді вирушив невідомо куди заради пиріжків? – не міг зрозуміти Розумник.

- Чесно? Я не знаю, – зізнався Спокійний і пішов за другом, – але якщо хтось дійсно хоче пиріжків, вам треба поспішати за ним. Якщо Пустун прийде першим, він вам точно нічого не залишить.



Heorhii Kostienkov

Відредаговано: 13.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись