У Луцьку - жити!

Розмір шрифту: - +

3

Дивно і чудово коли твоє життя уміщається у одну велику, спортивну сумку. До того ж не важку.

Я проходив по автостанції біля залізничного вокзалу «Київ південний». Достоту, куди їхати я не знав. Вибір не був зроблений. Точно знав, що не до Львова. Оскільки там, за рахунок  напливу туристів, усе надто дорого і накручено у порівнянні із іншими західноукраїнськими містами. Львів звичайно, старий бородатий дядько із надзвичайно молодою душею, котрий завжди уміло приймає гостей, огортає їх розвагами і незабутнім синтезом архітектурних епох. Він не може не подобатися але не цього разу.

Рівне – Київ, Луцьк – Київ, Тернопіль – Київ та інші напрямки маршрутних мікроавтобусів стояли вишикувані у ряд. Я пройшовся раз. Відійшов у сторону. Купив шаурму невідомого погодження у кіоску і смачно уплітав її запиваючи зеленим чаєм. Пройшовся вдруге. Ну ніякого тобі поклику.

  • До Луцька, парєнь?- промовив до мене водій із цигаркою у кутику рота.

Він помітив, що я заклопотано розглядав мікроавтобуси.

  • До Луцька,- відповів йому і враз відчув полегкість від прийнятого рішення.

Півторашка прохолодної мінералки, пачка печива «Марія» у дорогу. І от я уже пасажир мікроавтобусу «Луцьк – Київ» у напрямку Луцьк.

  • Сідай біля мене,- запропонував водій, - тут комфортніше…

Я поставив свою сумку у багажник, дістав із неї наплічник із ноутбуком, книгу на всяк випадок і вмостився на переднє, пасажирське сидіння.

  • Додому? – весело запитав водій.
  • Надіюся!- дав йому відповідь.
  • Буває,- по – філософському розтягнув водій із розумінням похитуючи головою.

Рушили. За пів години лише виїхали із Києва, через постійні  затори проспекту Перемоги. За цирком стало простіше і веселіше. Наш «Мерседес» стрімко зайняв третю полосу і поніс нас на зустріч західному вітру по трасі міжнародного значення. Я дивився на дорогу. На лісосмугу поряд траси, на проїжджаючі поряд автомобілі, будівлі, АЗС. Водій весь час розповідав мені про свої пригоди. Про боротьбу із даїшниками, «все ж таки нова поліція краща», резюмував експертною думкою. Ще розповідав багато цікавих історій,  аж допоки я не відчув, як тіло наповнилося важкістю, а його голос віддаляється.  Повіки стали тяжкими і непідконтрольними моєму організму.

Я заснув легким і спокійним сном молодої людини, яка їде на зустріч своєму майбутньому. Відсотків на тисячу я був упевнений, що до щасливого майбутнього. Оскільки, кожна людина вибудовує його собі сама. Своїми вчинками і думками, баченнями світу і відношенням до нього. Умінням приймати удари і тримати їх. Життя, верзлося мені у сні, це постійний пошук щастя. А щасливим може стати лиш той, хто чітко для себе окреслив його грані. Зрозумів, його глибину і наповнення. Відчув його своїм тілом. Пустив у душу. Решта, то лиш півтони і наповнення життя. Основне, це твоє відношення і ти.

Я проснувся десь біля Новоград – Волинського. Надпив води, відкрив пачку «Марії» і задоволено хрумтів свіжим печивом. Пригадував Луцьк. Із ним у мене скоріше асоціювалися люди, чим місто, ну і звичайно замок Любарта, надто великий і помпезний, щоб згадувати його другим чи третім пунктом при усвідомленні Луцька. Також, пригадав декілька книгарень, людей, які там працювали. У одній із них пригадалася загадкова золотоволоса продавчиня, яка аж ніяк не хотіла давати номер телефону власниці.

Від Новограду – Волинського до Рівного відстань з пачку «Марії». Прийшло відчуття того, що тут на заході усе ніби, рукою подати. До того ж траса була ще у доволі хорошому стані, хоча деінде уже були обриси початку ремонтних робіт.

Рівне вітало, молодим кленовим листям і затором на в’їзді у місто. Після недовго заїзду до автостанції водій повів мікроавтобус промзонами, які у будь – якому кінці країни виглядали однаково: сірі, облуплені і недоглянуті. Лиш де – не – де, обмальовувалися обриси приходу нових власників приміщень, пофарбованими стінами і новими, сучасними заборами.

Минули стелу «РІВНЕ», дуже фундаментальна як на мій погляд. Чітко відчувалася любов архітектора до міста і бажання зробити місто більш старим та історично значимим.

У Луцьк в’їжджали післяобідньою порою. Рух транспорту був доволі інтенсивний. Відстояли недовгий час у корці на перехресті вулиць на початку міста. Я розглядівся навкруги. Уся вона, від кільця із незрозумілим шпилем і до першого великого перехрестя, по тротуарах була засаджена каштанами. Які саме у цю пору раннього травня починали розпускати свій цвіт. І уже перетворювалися у великі, округлі кульбаби. Ліворуч був невеликий парк, поряд із величезним приміщенням, певне ще якогось старого, радянського підприємства. Нарешті наш «Мерседес» рушив у поворот. Ми їхали доволі великим проспектом. У своїх відрядженнях я не був на цій вулиці. І нарешті виїхали на невеличку площу. Далі зробивши розворот мікроавтобус зупинився, на своїй кінцевій зупинці.

  • Приїхали,  парєнь,- промовив до мене водій.

Я неквапом вийшов із мікроавтобуса. Забрав із багажника свою велику, заповнену на ледь більшу половину сумку і відійшов від мікроавтобуса. Моїх супутників зустрічали. Радо обіймали чи тиснули руки. Садили їх у таксі чи власні авто. Деякі повільно, як по своєму рідному місту із відчуттям повернення додому, прямували тротуарами. Я вийшов на невеличку площу. Поряд стояла величезна і дуже сіра, неприваблива будівля. Я прочитав на вивісці, яка розміщалася поряд із вхідними дверми «Палац урочистих подій».

  • Я б не хотів, одружуватися у такому сірому і страшному приміщенні!

Ну, що робити далі приблизний план був. Зараз потрібно знайти недорогий готель і весь вечір присвятити пошуку квартири. Дзвонити по оголошеннях, домовлятися на завтра для того, щоб дивитися квартири. Далі потрібно буде шукати роботу. Але спочатку приділю собі декілька днів на відпочинок. Роздивлюся детально місто. Минулі рази, окрім замку, нічого не бачив. Лише книгарні і склади.



Андрій Толіч

Відредаговано: 09.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись