У Луцьку - жити!

Розмір шрифту: - +

4

 

  • Отаке…,- випив решту віскі із стакану Діма, запалив цигарку і гірко та довго випустив цівку диму,- як тепер бути?- запитав у мене.
  • Жити! Шукати нові обрії. Потенціали, можливості. Ти ж бізнесмен. Маєш кошти. Розвивайся так, щоб вона проковтнула язик від заздрощів,- радив я п’яним голосом.
  • Я люблю її,- гірко вимовив – видихнув Діма,- люблю, як останній олень…

Ми допивали другу пляшку віскі. Я відчував себе краще ніж сподівався. Діма поглянув на телефон. Дзвонив один із його товаришів.

  • Андрюха, йдемо у бар. Там усі мої зібралися…, друзяки,познайомлю тебе з ними…
  • Слухай, а як же квартира?- запитав у нього пригадавши, що жити мені ніде.
  • Живи у мене,- відповів він,- я поїду за кордон, давно кличуть до Німеччини. Друг там є, клуб тримає. Поки не повернуся квартира твоя…

Я відчув полегшення. Хоча прямуючи, ледь похитуючись, до бару, відчував жаль. Не зовсім розумів, як такий успішний і самодостатній чоловік, як Діма, може аж так глибоко переживати крах стосунків. Його було відверто шкода. Він йшов після пляшки віскі весь поглинений у свої думки. Рівно і впевнено крокував тротуаром і своїм життям. Але у ньому поки щастя не було. А я своїм молодим і не зовсім досвідченим усвідомленням думав, що обов’язково коли стану багатим, не буду звертати уваги на кохання. Буду жити у своє задоволення. Мінятиму дівчат, без прив’язки до однієї. Так спокійніше, якщо подивитися на розбиті стосунки міцного культуриста.

Підійшли до бару. Я пам’ятав його по попередніх приїздах. «Субмарина» великий і давній заклад у Луцьку. Із доволі цікавим антуражем середньовічного корабля. У центральному залі закладу була сконструйована корма субмарини. Усі інші столи нагадували кубрики та каюти корабля. У барі було людно і гамірно. Офіціанти розносили літрові бокали пива. Різноманітні закуски до них. Діма йшов і весь час вітався із відвідувачами закладу. Перемовлявся декількома словами і проходили далі у глиб бару. За найбільшим столом залу сиділа компанія із декількох чоловік.

  • Привіт!- вимовив до них Діма,- це Андрюха, мій друг. Житиме у мене у квартирі поки, я у Німеччину поїду.
  • Поїдеш таки?- мляво вимовив чорноволосий хлопець, невисоко росту і стрижений під «одиничку»,- я Максим, брат Діми,- простягнув мені руку і доволі в’яло її потис.
  • Марія,- вказав Діма на дівчину із каштановим, густим волоссям, яка сиділа у глибині стола.

Я промовив «дуже приємно» і кивнув головою. Вона була дуже красива і холодна одночасно. Замість привітання лише поглянула на мене сірими очима під довгими та густими віями.

  • То Ярик і Міра,- показав на пару, яка сиділа обіймаючись з другого боку столу.

Міра була дуже красива. Вони обоє натягнуто посміхнулися мені.

  •  І мій наставник…, психолог Павло,- обійняв Діма хлопця,- мій однокласник. Ми з ним за однією партою усі 11 років, блін…, друже,- ще тісніше обійняв Павла.
  • Павло,- промовив він до мене, протягнув руку,- радий знайомству…
  • Я також,- відповів йому.

На столі стояли бокали із пивом, пляшка горілки та холодні закуски.

  • Ми «гальонку» взяли,-  промовив Ярик до нас,- ви голодні?

Я ствердно кивав головою. Діма пригубивши пива, зосереджено дивився у стіну. За столом було не гамірно. Друзі Діми говорили мало. Та пара, взагалі справляла враження виснажених людей чи надто чимось заклопотаних. Час від часу Павло чи Діма намагався жартувати. Інші від жартів завчено посміхалися. Я жував шматок «гальонки». Добре запечена свиняча нога смакувала. Втамовувала  мій голод і пом’якшувала дію алкоголю, якого у моєму організму було із надлишком.

У кафе посиділи приблизно годину. Хтось із друзів збирався додому, хтось далі гуляти нічними закладами Луцька.

  • Ти з нами?- запитав у мене Діма,- ми з Яриком, Мірою і Павлом, йдемо до клубу,- пояснив Діма.
  • Я би хотів спати лягти,- стомлено відповів йому.
  • Добре! Макс проведи хлопця,- звернувся до брата, - щоб не заблукав.
  • Відведу, - промовив той,- пішли,- промовив до мене потиснувши руки іншим.
  • Ви не ображайте мені Андрюху. Підтримуйте його…,- сказав на прощання п’яний Діма.

Ми з Максом повільно йшли провулком до Радісної 7. Макс мовчав. Весь шлях палив цигарку, а я повільно засинав з кожним кроком.

У квартирі не роздягаючись впав на диван.

  • Якось буде…,- промчало останньою думкою у моєму п’яному мозку.

Через сон мені верзлося щось чудернацьке. Ніби я із друзями Діми перебуваю на якомусь великому озері. Навкруги нас багато людей, усі веселяться, грають у волейбол, фрізбі, купаються. Скрізь лунає радісний сміх дітей. Ми сидимо під тінню розлогого ясена на надувних матрацах. Граєм у карти. Я ловлю на собі погляд. Швидко повертаю очі, то Міра дивиться на мене закличним поглядом сповненим бажання і млості. Я відчуваю величезний потяг до неї і важкість у низу живота. І десь із далеку накочується безсмертний хіт Вівальді…

У двері дзвонили наполегливо і дуже голосно, особливо як для моєї зболілої від алкоголю голови. Я похитуючись пройшов до них, поглянув у вічко дверей.

  • Діма хвилинку, відчиняю,- промовив у двері, клацнувши внутрішнім замком.
  • Привіт, малий! Дрихнеш?- бадьоро запитав Діма,- я не надовго, по речі. За годину знайомий підбере.

Діма таки вирішив поїхати до Німеччини. Він бував там не раз. Герберт, його знайомий по справі давно кликав до себе пожити, подивитися на бізнес у Європі. Можливо, щось нове піддивитися. Ну і звичайно підзаробити. Він квапливо складав речі у велику спортивну сумку, взяв документи. Накинув куртку і кепку.

  • Ти живи. Проблем нема. Порядок тримай…, - промовив уворо із посмішкою,- розрахуємося як я приїду. Друзів попросив, щоб не давали тобі сумувати. Допоможуть чим зможуть…



Андрій Толіч

Відредаговано: 09.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись