У неба на краю

Розмір шрифту: - +

6

Хлопець слухняно увійшов до кімнати і  сів у те ж саме крісло, в якому Ніка його вперше побачила. Тепер вона  могла роздивитися  свого гостя більш уважно. Втім, якихось особливих прикмет у нього й не було - цілком звичайне обличчя, не красунчик, але й не страшко... правда, їй чомусь здалося, що вона уже десь його бачила. Хоча місто в них невелике, вони цілком могли жити по сусідству або навчатися в одній школі, чи він міг заходити до неї в магазин, до того як... Їй стало незручно, начебто цей Олег міг якимось чином здогадатися, про що вона думає.

Тому Ніка надала обличчю ділового виразу, взяла зі столу блокнот та ручку і уважно подивилася на свого гостя.

 - Диктуйте адресу, будь ласка, - сказала вона.

 - Яку ще адресу?

"Якийсь недотумкуватий попався", - подумала дівчина. Але вслух терпляче пояснила:

 - Ну ви ж за тим прийшли, щоб я  повідомила вашим рідним якусь інформацію про вас? Але якщо я не знатиму, де вони живуть і які їхні імена, то  не зможу з ними зв'язатися...

 - Ага, ясно! - хлопець на коротку мить задумався, а потім сказав: - Вулиця Мічуріна, будинок вісім. Її звуть Маргарита.

 - Мар-га-рита, - Ніка вивела ім'я у блокноті. - А прізвище?

 - Можна й без прізвища, це приватний будинок, ти не помилишся.

 - Що саме їй передати?

Він знову завагався, наче питання Ніки застало його зненацька. Потім махнув рукою:

 - Ну, гаразд. Віддай їй, будь ласка, ось це , - і дістав з внутрішньої кишені куртки невелике фото.

- А на словах щось переказати?

 - Ні, нічого не треба.

"Якийсь він дивний, - подумала Ніка. Несподіваний гість не вписувався у  шаблони, котрі вона вже встигла  вибудувати у голові стосовно своїх  "клієнтів". По-перше, не підгадав зустріч у якомусь нейтральному місці, а приплентався до неї додому. По-друге, не помітно, щоб він був схвильований чи заклопотаний, як більшість покійників, з котрими вона вже стикалася раніше. Та й  оце "нічого не треба" здивувало її.

 - Як, я просто постукаю у двері, привітаюся, тицьну їй до рук фото, розвернуся і піду? - уточнила вона. - А якщо ця Маргарита щось запитає... наприклад, про те, як ви живете?

Ще не встигнувши закінчити фразу, вона зрозуміла, що сказала дурницю.

 - Живу... - задумливо протягнув він. - Та так,  помаленьку, як усі. А ви думаєте, вона щось таке запитає?

 - Звичайно, всі питають. Ну, крім тих, хто вважає, що їх розіграли - ті погрожують викликати поліцію або морду мені набити...

 - То в тебе небезпечна робота, - сказав хлопець.

 - Та так, правда, до бійки ще жодного разу не доходило, - посміхнулася Ніка. - Але  часто буває неприємно, а ще частіше - сумно.

У кімнаті запанувала якась незручна мовчанка. Тоді Олег підвівся з крісла.

 - Я, мабуть, піду, - сказав він. - Вибач за вторгнення.

 - Та нічого, це ви мене вибачте, я на вас трохи накричала від несподіванки...

 - А може, перейдемо  на "ти", а то вже дуже офіціально виходить?

 - Та я не проти, - відповіла Ніка. Вона все думала, де могла б його бачити раніше. Щось таке крутилося в голові, наче якась давня згадка, але "в руки" не давалося.

 - Ми ходили в  один танцювальний гурток, - раптом сказав він, ніби прочитав її думки. - Давно, у п'ятому класі. А потім я танці покинув.

Точно, це була саме та деталь, котрої їй не вистачало для того, щоб увесь пазл склався. Вона пригадала і той гурток, і молоду викладачку Ірочку, що вчила їх танцювати вальс і ча-ча-ча,  і самого Олега пригадала - тоді він був нижчим за неї майже на цілу голову, і вона влаштувала справжню істерику, коли одного разу їх поставили в пару - не хотіла бути посміховиськом поряд із "курдупликом". Пам'ятає, що саме так його тоді й обізвала. а він сказав на неї - "худоребра жирафа", і вони мало не побилися, Ірочці довелося їх розбороняти та розводити в різні кінці залу і ставити в пару з іншими партнерами. А потім вона до танців охолола, бо дівчат на гуртку було більше, ніж хлопців, і  їй набридло, що в пару її не ставили, а тільки там, де треба було виступати усім разом. Ніка  захопилася малюванням, а бальні танці залишилися в минулому.

 - Я теж швидко пішла з того гуртка, - сказала вона і посміхнулася. - Це ж треба, як буває. Виходить, світ тісний, якщо ми знову зустрілися.

 - Ну, - мовив Олег, - щодо тісного світу я б міг посперечатися, але, може, колись іншим разом...

 - А що, ти ще зайдеш? Це не заборонено?

 - З чого ти взяла, що заборонено?

 - Просто більше ніхто вдруге не приходить...

 - Ну це ще нічого не означає. Все, мені пора, щасливо!

Він вийшов, як належить,  через двері,  ще й акуратно їх причинив за собою.

Ніка  швидко глянула на фотокартку, яку досі тримала в руках. На фото був яскравий весняний день - на задньому плані квітучі каштани, безхмарне небо. І Олег поряд з мініатюрною чорнявою дівчиною з довгим хвилястим волоссям. Обоє радісно посміхаються в об'єктив.

На звороті було написано акуратним почерком : "Коханому Олежику на довгу згадку від Рити". І дата. Фото було зроблене лише кілька місяців тому.

 



Мар'яна Доля

Відредаговано: 06.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись