У неба на краю

Розмір шрифту: - +

8

 - Що значить "прислали"? - здивувалася Ніка.  - Ти той... ангел - охоронець?

 - Та ну, що я -  схожий на ангела?  У мене й крил немає, - Олег озирнувся через плече, наче й справді хотів пересвідчитися, що у нього раптово не виросли крила. - Я просто людина, така ж, як і ти.  А  прислали мене, щоб бути твоїм... ну, ніби куратором, чи що. Я не знаю, як точніше сказати.

 - Це пов'язано з моїми здібностями? - здогадалася Ніка. - Будеш, як секретар - відвідувачів на прийом записувати?

 - Ну десь так, - він розсміявся. - Розумієш, те , що в кожної людини є свій  ангел - трішки перебільшено. Бо насправді їх, ангелів, не так уже й багато. За кожним закріплено ого-го скільки об'єктів! І, звичайно, часом вони не встигають за всіма услідкувати. От нещодавно стався один прикрий випадок... ну, це не дуже важливо. І там, - він підняв вказівного пальця угору, - було прийнято рішення до кожної людини, подібної до тебе, прикріпити помічника, волонтера, так би мовити. І ось я тут...

 - Цікаво, - сказала Ніка. - А тебе спеціально направили до мене через те, що ми колись були знайомі?

 - Ні, це випадковість. Але, в принципі, я тому радий. А то раптом мав би опікуватися якоюсь старою бабцею, що весь час  бурчала б та сварилася. А так маю приємну співрозмовницю!

 - І як ти будеш мені допомагати?

 - Це справді схоже на роботу секретаря, - Олег зробив вигляд, що  гортає якусь невидиму книжку. - Не пускатиму до тебе підозрілих клієнтів. Бо зараз стільки неадекватів розвелося!

 - Цікаво, - ще раз повторила Ніка. - Я завжди думала, що люди після смерті, вірніше, їхні душі, стають хорошими.

 - Всяке буває, - коротко відповів Олег, видно, не надто бажаючи розвивати цю тему.

 - А можна ще одне запитання?

 - Та будь ласка! - він зручніше вмостився у кріслі. - Що знаю - розповім.

 - Як у вас там все влаштовано - справді є рай, пекло, і все таке інше?

 - Я б скоріше сказав, що це схоже на якийсь офіс, чи контору.  Великий-великий офіс, з багатьма кабінетами. До кожного кабінету черга. І ти сидиш у цій черзі, і не знаєш, куди потрапиш далі. Може, тебе пропустять, а може. й завернуть назад. Чи направлять до іншого кабінету, і доведеться займати чергу заново...

 - Ой, я ненавиджу черги, - махнула рукою Ніка. - Це ще з дитинства, коли, аби щось купити, навіть буханець хліба, потрібно було неодмінно стояти і чекати. І найгірше, що ти  не знаєш, чи достоїшся до чогось, а може, товар закінчиться прямо перед твоїм носом...

 - Ну от десь так... Я теж не люблю це очікування. Тому, якщо вже проводити далі аналогії з офісом, буває, відвідувачам пропонують трохи попрацювати. Так би мовити, для суспільного блага - ну, там, шафу пересунути чи речі перенести... Хтось відмовляється, а хтось і погоджується. Все ж, якась різноманітність...

 - І за це ви отримуєте якийсь бонус? Ну, як карму поліпшуєте, чи що?

 - Ні, це чисте волонтерство, - відповів Олег. - Ніхто нічого нікому не обіцяє.  Там узагалі все не так, як на землі.

 - Гірше чи краще?

 - Просто інакше...

Він  опустив голову і подивився на свої руки, що лежали на колінах. Ніка теж мимоволі глянула на його долоню. Колись вони з Анжелою захоплювались хіромантією, подруга звідкілясь принесла книгу про те, як розшифрувати лінії на руці, і дівчата довго вивчали свої долоні, поки їм це заняття не набридло. Але основні лінії вона пам'ятала і досі.  У Олега була довга і безперервна лінія життя,  отже,  він мав би прожити до глибокої старості.

 - А я знаю, що ти зараз хочеш спитати, - сказав він. - Про Маргариту, чому вона так  охарактеризувала мене і мою смерть.

 - Як ти це робиш? - здивувалася Ніка.

 - Що саме?

 - Читаєш мої думки.

 - Не знаю, якось само виходить... Так-от, розповідати особливо немає чого, бо все і справді склалося по-дурному. Ми познайомилися на Новий рік, зустрічали його в одній компанії. І зразу ніби якась іскра пробігла між нами. Пам'ятаєш, як писав Булгаков у "Майстрі і Маргариті" - "Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж..." От і я думав, що зі мною трапилося щось подібне. Але ми дуже часто сварилися. Наче одного дня все чудово, і ти - найщасливіша людина на світі, а назавтра через якусь дрібницю починаємо виясняти стосунки. Я не знаю, чому так виходило.  Ми і поодинці не хотіли бути, і разом теж не могли... Мабуть, варто було якийсь час почекати, ці перші почуття трохи охололи б, і ми стали б неминуче віддалятися один від одного, і розійшлися б тихо-мирно. Але сталося те, що сталося. Одного чудового дня на початку літа  я приїхав до неї, ми мали піти на концерт до Дня міста. Але вона несподівано заявила, що хоче порвати зі мною стосунки, що я їй набрид. Це було для мене справжнім шоком. Я став допитуватися. що сталося, яка причина такого рішення, але Рита просто зачинила двері перед моїм носом. Я сів на свій мотоцикл і поїхав додому. Був, як ти, мабуть, здогадуєшся, засмучений, чи розлючений, чи усе разом... ще й увесь час прокручував у голові, що краще було б сказати те і те, чи зробити так і так. В одному місці дорога робила крутий поворот, а назустріч їхала фура, і я помітив її занадто пізно. Якось так... Я  завжди був роззявою, - він винувато розвів руками.

 - Мабуть, це дуже страшно - коли ти помираєш? - спитала Ніка.

 - Якщо чесно, я навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Хоч у чомусь мені пощастило... Ні, не було ні боляче, ні страшно. Тільки якесь здивування - і все. Я подумав, що сплю, і мені сниться сон. Знаєш, бувають такі сни - наче ти блукаєш у тумані, і не бачиш  нічого навколо себе. Здається, ти залишився один у цілому світі. І з усіх сил намагаєшся прокинутися, але нічого не виходить... Ну, а що було далі - то я вже тобі розповів. Нічого особливого, якщо чесно. Нічого надприродного.



Мар'яна Доля

Відредаговано: 06.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись