У неба на краю

Розмір шрифту: - +

18

- Отже, жили-були в одному великому місті мама. тато і дві донечки - Дара і ... - Ніка звернулася до Даринки, - Як би ти хотіла, щоб звали твою сестричку?

 - Люба, - відповіла та, особливо не роздумуючи.

 - Добре, Дара і Люба. Дівчатка ходили до школи, гарно вчилися, батьки їх дуже любили. Вони ніколи не розлучалися, завжди і всюди ходили разом. І якщо одній із сестричок була потрібна допомога, то вона завжди могла розраховувати на іншу. Друзі навіть жартома називали їх "нерозлийвода".

Дара уважно слухала, підперши підборіддя худеньким кулачком. Її очі заблищали, бліді щоки зарум'янилися. А Ніка тим часом продовжувала свою історію:

 - Але якось Дара захворіла. Мама повела її до лікаря, а той сказав, що дівчинці потрібно лягти до лікарні. І тут дівчаткам уперше довелося розлучитися. Дарі було дуже сумно і самотньо. А ще всі ці ін'єкції, крапельниці, таблетки... Вона плакала і хотіла додому. Люба часто приходила її провідувати. Сестрички довго сиділи в холлі і розмовляли. Люба розповідала про те, що новенького у школі, що надворі вже опало листя з дерев, і зовсім скоро розпочнеться зима... Разом вони мріяли, як незабаром Дара одужає, і Новий рік вони зустрінуть удома, як це було завжди. Тато принесе велику пухнасту ялинку, вони разом прикрашатимуть її іграшками, тоді прикріплять на вікно велику гірлянду, і вона буде сяяти різнобарвними вогниками, щоб Святий Миколай не забув завітати до них з подарунками. До речі, як ти думаєш, що Дара хотіла б отримати в подарунок? Крім того, щоб одужати, звісно?

 - Вона б хотіла мобільний телефон, - відповіла дівчинка. - Щоб до неї могли подзвонити її друзі. А ще, щоб дивитися мультики і слухати музику.

 - Я думаю, що Святий Миколай обов'язково виконає це бажання, - сказала Ніка. - Але повернемося до нашої історії. Одного дня Люба, як завжди, зібралася провідати сестру у лікарні, але чергова медсестра не пропустила її до палати. Вона сказала, що Дара сьогодні погано себе почуває, тому лікар заборонив її відвідувати. Сумно похнюпивши голову, Люба пішла додому. Вона нічим не могла займатися - брала до рук книгу, але думки від прочитаного вмить перескакували до Дари. Вмикала мультики - і тут же вимикала телевізор, адже вона не могла собі дозволити весело сміятися тоді, коли сестричці було погано. Врешті-решт, Люба взяла з полички родинний фотоальбом і заходилася розглядати старі світлини. Тоді ще дівчатка були маленькі, і влітку вони приїздили в село до дідуся та бабусі. Як їм там подобалося! Але зараз дідуся з бабунею вже не було з ними. Якось Люба спитала в мами, де вони, і отримала відповідь: "На Тому Світі". Але де він, Той Світ? І який? Чи схожий на село з зеленими моріжками, охайними білими хатинками, вишневими садами та мальвами під вікном? Чи там так само кукурікає півень на світанку, і корови йдуть у череду,  і в хаті пахне свіжоспеченим хлібом? Люба заплющила очі, їй раптом так ясно пригадалися й бабуся в білій хустинці, котра завжди хвилювалася, що онучки такі худенькі, і прагнула їх нагодувати чимось смачним. І дідусь, який  щовечора одягав на ніс окуляри та поважно читав газету, а якщо траплялося щось цікаве, то переповідав усім. Коли ж у газеті не було кумедних історій, то він розказував свої власні, і дівчатка відмовлялися лягати спати, поки не дослухають казочку до кінця.

 - Чому я зовсім не згадувала про них? - подумала Люба. - Наче їх уже й немає, але ж вони є! Я ж їх бачу зараз!

І справді, вона побачила чистенько прибрану світлицю, де, як завжди, на ліжку лежала красиво складена гірка подушок у вишитих напірниках, на підлозі лежали смугасті домоткані доріжки, а на вікні квітли червоні та білі калачики. Біля дверей сидів рудий кіт і вмивався лапкою.

 - Гостей намиває, - сказав дідусь. Він сидів за столом, як завжди, у своїх стареньких окулярах та з незмінною газетою у руках.

 - Аж он і гості до нас - Любочка прийшла! - вигукнула бабуся. Відклала вбік вишивання, підійшла до дівчинки та обняла її. Від неї так звично пахло ваніллю та сушеною м'ятою.

 - Бабусю, дідусю, як я рада вас бачити! - дівчинка раптом заплакала, але то були сльози щастя. - Вибачте, що я не приходила до вас раніше!

 - Та нічого, ми ж знаємо, що у тебе багато справ і в школі, і вдома, - сказав дідусь. - Головне, що ти нас пам'ятаєш. А як згадуєш про нас і посміхаєшся - то й ми посміхаємося.

 - А чому ти така сумна зараз, дитино? - спитала бабуся, всадовивши Любу за стіл та, як завжди, наливаючи їй склянку молока і викладаючи на тарілку рум'яні пиріжки. - І худенька, треба краще їсти!

 - Я сумую через те, що Даринка захворіла, - зізналася Люба. - Сьогодні мене навіть не впустили до неї в палату. І я випадково почула, як тато з мамою на кухні говорили, що лікування не допомагає, і мама заплакала. Скажіть, будь ласка, що треба зробити, аби Дара одужала? Ви, бабусенько, завжди нас лікували, коли ми застуджувалися. Давали молоко з медом,  чай з малиною, заварювали різні трави... Може, щось таке потрібно принести сестричці - і її хвороба минеться?

Дідусь із бабусею  перезирнулися і засмучено похитали головами.

 - На жаль, тут наші ліки не допоможуть, - промовила бабуся. - Але я чула, що є на краю землі сад, де тече джерело живої води. Якщо її набрати, то будь-яку хворобу можна легко вилікувати.

 - А як пройти до того саду? - схвильовано запитала Люба...

*********

 - Я знаю! - вигукнула Дара, перебивши Нікину розповідь. - Знаю цю казку, нам її розповідала няня у дитбудинку. Потрібно взяти чарівний клубочок, кинути його на стежку - він покотиться і приведе до чарівного саду!

 - Саме так, - кивнула Ніка. - Якраз про це бабуся з дідусем і розповіли Любочці. Бабуся дістала великий клубок червоних ниток та простягнула дівчинці, а ще вручила їй маленький вишитий рушник і сказала: " Йди за цим клубочком, і він неодмінно приведе тебе туди, куди потрібно. А рушничок хай буде з тобою на згадку про нас. Про те, що ми вас усіх любимо і завжди думаємо про вас."



Мар'яна Доля

Відредаговано: 06.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись