У неба на краю

Розмір шрифту: - +

22

Час збігав, і невпинно наближалося свято, яке Ніка завжди з нетерпінням чекала - Новий рік. Ще в дитинстві вона брала кишеньковий календарик та рахувала, скільки ж днів залишається до новорічної ночі, до прикрашання ялинки, запаху мандаринок, незмінної "Іронії долі"по телевізору, подарунків, які дідусь та бабуся ховали їй під подушку. Коли вона підросла, то вже нікому було дарувати їй подарунки. Але передчуття свята нікуди не зникло. Щороку вона з завмиранням серця очікувала 31 грудня і щиро вірила, що цей день неодмінно принесе якесь диво. А коли годинник показував без однієї хвилини дванадцять, загадувала бажання - і найчастіше вони справджувалися. Правда, аби не випробовувати долю, бажання дівчина обирала такі, які були здійсненними. Про щось неймовірне вона ніколи не мріяла, бо була реалісткою.

Але рік, що минав, перевернув її світосприйняття з ніг на голову,  навчив бачити недосяжне для інших людей, а також  допоміг осмислити те, що раніше вона намагалася оминати, навіть у своїх думках... Зазирнувши у вічі страху, ми стаємо невразливими - так сказав котрийсь філософ. Ніка не відчувала себе такою, що захищена від тривог чи переживань - зовсім ні. Але вона усвідомила, що в глибині душі, під будь-якою з емоцій, у нас ховається спокій - як високо над хмарами завжди світить сонце.

Напередодні Нового року лікарня  опустіла. Більшість пацієнтів повідпрошувалися на кілька днів додому, аби зустріти свята разом із рідними. Залишилися хіба ті, що були в тяжкому стані або не могли переривати курс лікування.

Під час лікарського обходу Ніка теж попросилася додому, і її відпустили, з єдиним "але" - щоб другого січня вона вже знову була в лікарні. Збираючи речі, дівчина визирнула у вікно. За ним весело кружляли білі пухнасті сніжинки, люди поспішали, хто куди, несли сумки з продуктами, тільки що придбані ялинки чи сосни. Весело миготіли вогники гірлянд на фасадах магазинів та різних установ. Передноворічний настрій захопив і її, тож Ніка мимоволі посміхнулася. Хоча думка про те, що зараз вона повернеться додому, де ніхто її не чекає, і зустрічатиме Новий рік одна, як і всі попередні свята, трохи дряпнула по серцю, немов кошачим кігтиком. Але ж вона не зовсім одна!

 - Ніко,  - сказав їй Олег, який, як він полюбляв це робити, з'явився несподівано. - Як і обіцяв, я  не пускаю до тебе "клієнтів". Але чи не міг би, як виняток, я сам стати сьогодні одним із них?

 - Звісно, міг би, - сказала дівчина. - Але до Маргарити я більше не піду, ти вже вибачай.

 - Ні, я хотів попросити тебе, щоб ти відвідала мою маму. Розумієш,  вона хворіє і почуває себе дуже самотньою. Моя сестра, звичайно, піклується про неї, але зараз Женя працює за кордоном. і не має можливості приїхати на свята. Я був би страшенно радий, якби ти знайшла хвилинку тридцять першого грудня заглянути до неї і трохи поговорити. Скажеш, наприклад, що ти моя однокласниця. Можеш це організувати?

 - Я з радістю це зроблю, - відповіла Ніка.

 - Дякую тобі, ти справжній друг, - посміхнувся Олег. - Але зараз потрібно поспішити, щоб не запізнитися на маршрутку...

Вони вийшли з лікарняного корпусу. Сніжинки  кружляли все частіше й частіше, і весь світ став якимось оновленим, чистим, немовби народжувався заново. і в ньому не було більше ні зла, ані бід, ані хвороб. Ніка озирнулася назад. На білій пороші чітко відбивалися її сліди, які потихеньку знову засипав сніг. Миготіли автомобільні фари, десь грала музика, весело сміялися діти, жбурляючи один в одного сніжками, пройшли повз неї закохані хлопець і дівчина, тримаючись за руки... І лише на одну мить в голові промайнула думка - а що, коли мине цей рік, і всі так само готуватимуться до свят і  завмиратимуть в очікуванні дива, але її вже не буде... Що вона відчуватиме тоді? Де продовжить свій шлях? І чи існуватиме щось для неї взагалі? Можливо, вона сама вигадала цю історію з Олегом, так само, як у дитинстві придумувала собі невидимих друзів - просто, щоб не бути самотньою? Щоб додати якогось сенсу своєму досить таки сумному існуванню? Краще вона промовчить про це.

У салоні маршрутки було тепло і затишно, Ніка заплющила очі і раптом відчула радість. "Я їду додому, - подумала вона. - І це головне. А все інше не має жодного значення!"

***

- Ти підеш зі мною? - спитала вона Олега.

 - Я не знаю, - вона вперше побачила його розгубленим. - А ти хочеш, щоб я пішов?

 - Ну це ж твоя мама.

 - Ти знаєш, - він розвів руками. - Це може здатися смішним, але я боюся. Вона завжди була досить суворою до нас із сестрою. Завжди знала, як нам краще жити. Хотіла, щоб ми були ідеальними. І от я не виправдав її сподівань. Якщо чесно, я не виправдав нічиїх сподівань узагалі. Та епітафія, яку виголосила для мене Маргарита - то правда, бо я змарнував своє життя по-дурному. І от тепер мені лячно почути, що мама скаже про мене. Раптом  вона зізнається в тому, як я страшенно її розчарував.

 - Будь ласка, ходімо зі мною, - попросила Ніка. - Для мене це дуже важливо. І думаю, для твоєї мами також...

 - Ну добре. - пробурмотів Олег. - Але якщо раптом мені стане геть не по собі, то вибач - я піду.

 - Утекти ти завжди встигнеш. А от подивитися своєму страхові в вічі інколи буває дуже корисним!

 - Ніко, тепер ми помінялися ролями. То я тебе повчав, а це вже ти взяла на себе роль ментора...

 - З ким поведешся, як кажуть... - Ніка зупинилася перед типовою п'ятиповерхівкою, яких у їхньому містечку було чимало. - Це твій під'їзд?

 - Так, третій поверх, квартира дев'ять..

 - Ну що ж, тоді ходімо...

На снігу перед сходами виднівся лише ланцюжок її слідів, проте Ніка знала - Олег іде слідом.



Мар'яна Доля

Відредаговано: 06.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись