У неба на краю

Розмір шрифту: - +

24

 - Що ж, Вероніко, можу вас порадувати, - промовив лікар, відкладаючи убік бланки з результатами аналізів.  - З усього виходить, що ви повністю одужали.

 - І це значить, мене відпускають додому?

 - Саме так. Хоча вам ще потрібно буде приїхати для контрольних обстежень, але то дрібниці, правда?

 - Дякую! Я дуже рада!

Вона і справді була щаслива, що її виписують, адже завтра - Святвечір. А цей день вона завжди, пригадуючи настанови дідуся й бабусі, намагалася проводити вдома.

Це було ще одне сакральне свято наших предків, коли, за їхніми віруваннями, відкривається небо і душі покійних можуть сходити на землю та навідувати своїх близьких. Тому після святкової трапези годилося залишити на столі трохи їжі для померлих родичів та прочитати молитву за них.

***

У будинку смачно пахло кутею та узваром. На столі лежали накриті чистим рушничком тільки що вийняті з духовки пиріжки. Де ж це Олег, чому його так довго немає? Ніка не сподівалася провести цей вечір на самоті. Вона так звикла до їхніх посиденьок, що тиша пригнічувала її, змушувала насторожено озиратися навколо. Так, вона настільки призвичаїлася до постійних розмов і дискусій, що часом починала прокручувати в голові уявні діалоги, припускаючи, що міг би відповісти їй Олег, і які  аргументи навела б йому вона...

Аж ось тихенько рипнули сінешні двері, неначе хтось увійшов до хати, обмітаючи й обтрушуючи в передпокої сніг із одягу та взуття. Ніка відставила вбік мисочку з горіхами, якими збиралася присмачити кутю.

 - Де це ти так довго ходиш? - гукнула, дивуючись, що Олег не з'явився прямо в кімнаті, як він це зазвичай робив, а зайшов із вулиці.

Але тут же затнулася, побачивши, що гостей насправді двоє.

 - Ой, які гарні пиріжечки, - бабуся підійшла до столу та схвально оглянула творіння рук онучки. - Тільки яєчним жовтком треба було щедріше змастити, бо щось не дуже рум'яні...

 - У мене було лише одне яйце в холодильнику, забула купити... - почала виправдовуватися Ніка і раптом, схаменувшись, вигукнула: - Бабусю! Дідусю! Це справді ви? Мені не сниться?

 - Ну а хто ж? - пробурмотів дідусь, перевзуваючись у свої улюблені капці, що досі стояли під вішаком для одягу.  - Як би це ми на Святвечір нашу дівчинку не навідали? Недобре було б... Ну, запросиш до столу, чи так і будемо стояти, мов у приймах?

 - Звичайно, прошу! - Ніка квапливо підсунула стільці, заметушилася між кухнею та вітальнею - Зараз вас пригощу смачненьким!

 - Та не квапся так, Нікусю, - бабуся підійшла до вікна, торкнулася листочків своєї улюбленої фіалки. - Не чужі ж прийшли, свої рідні. То не треба усіх цих церемоній, посидимо по-простому, як раніше...

Коли все було готове, бабуся встала і повагом, як завжди це робила перед тим, як сідати їсти, прочитала молитву "Отче наш". Дідусь, покректуючи, перехрестився, а за ним і Ніка. Тоді старенькі зачерпнули по ложці куті, нахвалюючи майстерність господині.

А Ніка сиділа і тільки дивилася на них, радіючи кожній миті цієї несподіваної зустрічі.

 - Бабусю, дідусю, а чому ви не приходили до мене раніше? - з хвилюванням запитала вона.

 - Так ми й не йшли нікуди від тебе, завжди були поруч. - посміхнулася бабуся. - Невже ти не відчувала того?

 - Але зараз, коли я почала бачити... різних людей, вас я ніколи не зустрічала. Я вже подумала було, що ви чомусь на мене образилися...

 - Таке скажеш, дитино. - похитав головою дідусь. - За що нам на тебе ображатися? Просто не хотіли тобі надокучати. Але зараз, коли ми дізналися... Одним словом, вирішили все ж зайти у гості.

 - Ти так підросла, - з замилуванням мовила бабуся. - Стала схожою на свою маму. До речі, ти з нею не бачилася останнім часом?

 - Інколи з робочого комп'ютера я заходжу на її сторінку в "Однокласниках", - зізналася Ніка. - Але сама нічого їй не пишу, тільки переглядаю фото. У мене є дві сестри - одній чотирнадцять років, а другій - шістнадцять. І ще дванадцятирічний брат, але то в іншій, батьковій сім'ї.

 - Прикро, що ви не спілкуєтеся, - засмутився дідусь. - Може, варто прийти до них уві сні та нагадати про твоє існування?

 - Ні, хай все йде своєю чергою, - вирішила бабуся. - Настане час -  і вони самі збагнуть, у чому помилялися.

 - Але наша Нікуся така самотня, - дідусь говорив так, наче онука й не сиділа біля нього. - Недобре, що у неї немає поруч близької людини...

 - Скоро буде, - бабуся таємниче посміхнулася.

 - До речі, а де Олег?  - спитала Ніка. - Чому він не прийшов із вами?

 - Він трохи затримується, бо має важливі справи. Але обіцяв, як усе залагодить - то неодмінно прийде.

  - Ой, я так наївся, що аж дихати важко, - мовив дідусь. - Мабуть, треба піти полежати, хай  сало зав'яжеться...

Ніка весело засміялася. Це був дідусів щоденний ритуал, він  ще й жартівливо їй підморгнув, як завжди робив, коли вона була малою.

 - Звичайно, там, у вашій спальні, все лишилося по-старому, як і було. Я нічого не міняла, не прибирала ваші речі...

 - Ну, може, поки в цьому  і не було потреби, - сказав дідусь, устаючи з-за столу, - але знай - як настане час, то сміливо звільняй кімнату від усього зайвого, роби там ремонт, купуй усе новеньке... Нам буде тільки приємно!

 - Іди вже, старий, відпочивай, а я поки посуд помию, - і бабуся заходилася жваво прибирати зі столу.

 - А мені ж що робити? - поцікавилася Ніка.

 - Он з Олежиком побесідуйте, бо він уже повернувся.

Олег і справді, як нічого й не було, сидів у своєму улюбленому кріслі та тримав у руці пульт від телевізора.

 - Де це ти був? - спитала його Ніка. - Нам довелося вечеряти без тебе.



Мар'яна Доля

Відредаговано: 06.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись