У пошуках долі

Розмір шрифту: - +

Італійка

Вечір насувався повільно, втомлено, тягнучи за хвіст тривогу. До міста ще їхати та їхати. Спадало на думку напроситися на ніч. Підштовхували і хмари, які вперто гналися за нами вже добру годину. Подав голос грім. Назустріч йому кинулися блискавиці, врізнобіч метаючи злість. Такого грізнопаду вже й не пам'ятаю. Здалося, пізня осінь вирішила кинути під колеса власну безпомічність, яка дісталася їй вибоїнами на дорогах, та ще й заручитися підтримкою грози. Гриміло, блискало, лило... Дощова пелена накрила весь світ. Перечекавши якусь мить, вирішили звернути ліворуч, де 
одиноко зоріла хатинка, підмигуючи вікнами-світлячками. 
Несміло постукали в шибку. На порозі постала літня жінка, підперезана смутком. Не очікуючи на запитання, вона прочинила двері гостинності. Війнуло свіжовипеченим хлібом і сушеницями. Тітка Марія щедрим усміхом запросила до столу. Запахло печеною картоплею, квашеною капустою та млосним щемом дитинства, коли матуся після хліба кидали в піч бараболі...
Слово за слово й зав'язалася розмова, яка зачепила за живе нелегкою долею заробітчанки.
Сльоза згорьованим спомином скотилася по щоці тітки Марії. Вона вмокнула перо у спогади й почала виписувати долю української жінки: доньки, матері, дружини.
На чужину погнали злидні, безгрошів'я, а ще велике бажання вивести у світ доньок, які посипалися з великої любові...
... Заміж пішла рано, щоб у дівках не засидітися. Микола-красень на руках носив. Девя'ності були неспокійні. Нелегко було з роботою. Відовчившись по інститутах та не знайшовши роботи, молодь кидалася в пошуках щастя на чужині. Миколі пощастило більше. Він за направленням приїхав у колгосп працювати інженером. Видний парубок був, привітний, уважний. Руки мав золоті. Марія впала йому в око, коли приходив допомогти батькові розібратися з мотоциклом. Влітку школу закінчила, а восени й весілля справили. Жити б і жити... 
Спершу літали на крилах щастя. Здавалося, що вони одні на білім світі. Однак доля зіткала затонкий серпанок для їхньої любові. Ейфорія минала з кожним приступом реалій. Колгосп розвалився - Микола залишився без роботи. Біда не любить сидіти самотою. Батька вхопив інсульт - мати зігнулася під тягарем проблем (жила при чоловікові, як у Бога за пазухою). Доньки підростали - нові клопоти насідали. Однією любов'ю ситим не будеш. Поїхав Микола в пошуках долі. Перший раз добре му' попало. За другим укалічів... 
Тітка краєчком хустини змахнула сльозу, яка напрошувалася з гірких споминів. Розраджувала Миколу як могла. Тепер їй доводилося допомагати йому пересуватися, носити на руках. Нелегкою виявилася ноша. Терпіла, втішала, підтримувала. Добре, що живий. Виходила. Підлікував зранені крила й полетів орлом у гори ліс рубати. Просила-молила не їхати. Серцем відчувала біду. Не послухав. Повернувся до життя, щоб сосною привалило. Кара...
Не судилося купатися в жіночому щасті, рано овдовіла. Й не нажилася. Однак руки не опускала. Вночі білугою вила, а перед дітьми й матір'ю бодрилася. Витягувала всі примхи долі на тендітних плечах. А кому було легко? 
Втягувалася в буденність життя. Свято відчувала лише тоді, коли воду з криниці брала. Вода була солодка-солодка... Вона живила душу й тіло світлим спомином про щасливі дні, коли вони з Миколою зустрічалися біля джерела. По шлюбі чоловік посадив калину, яка щорічно спадає на груди криниці намистом, а взимку ліхтариками надії виглядає з-під стріхи. 
Було... Та за водою пішло...
Розмірено, з глибини пережитого ллється розповідь.
- Не думала й не гадала, що доведеться податися у світи,- продовжує. Але треба було давати собі раду. Тоді й пошкудувала, що не пішла вчитися після школи. Голова паморочилася від щастя, а серце щеміло від ніжності й любові... 
Рішення податися за кордон приймала, як тисячі українок.
Матір на вколішках упрошувала, щоб залишилася з дітьми. Впросила. Посадила їй на плечі доньок, а сама подалася до Італії. На рік-два, аби хоч борги віддати. Думалося так, коли бус ніс її в невідомість.
- Чому до Італії? - питаєте? - Якось по-особливому всміхнулися її очі. - Олька сусідська, яка мала пермесу, раз у рік приїжджала. Все розказувала про ту Італію, нахвалювала господарів, яким молоді роки подарувала. Страшнувато було, бо раніше далі райцентру й не виїжджала... Зірвалася й полетіла...
Роки марнувала, доглядаючи чужу матір, а свою залишила на трійко. Не зозуля, а покинула. Мусіла виживати, витягуватися із злиднів по чужих дорогах. Найбільше вболівала за доньок: синьооких, купаних у батьківській любові. Щодень виходила на зв'язок, не могли наговоритися. Але хіба може замінити ніжний материнський дотик до дитячої голівоньки металева слухавка? У голосі вчувався біль. Однак день за днем притуплював розставання, робота затягувала. Не з медом було. Терпіла й корилася долі, глибоко в душі плекаючи надію на повернення до рідних. 
Тітка Марія дістає зі скрині (реліквія, яка переходила від матері до доньки не одне покоління) альбом зі світлинами й, бережно тримаючи в руках, розгортає його. Перед нами постає стрічка часу української родини: сонцеусміхненої, життєрадісної, сповненої надії на довге й щасливе життя. Впадає у вічі світлина, на якій застигли в очікуванні на повернення матері шестеро оченят. Тітка перехоплює погляд, витирає сльозу, яка накотилася на очі, обрамлені смутком, і вимовила: "Мої красунечки". І якось раптово несамовита туга вихлюпнула з грудей материнським розпачем і болем: "По світах пішли. Віра живе в Італії, Надія в Португалії, а Люба... Люба повіялася за любв'ю в Іспанію: нема ні слуху, ні духу". Здалося, що зараз хвиля розпачу накриє материнське серце, однак, передихнувши, тітка Марія з надією в голосі продовжила: "Коли постукали в шибку, подумала, що то вона повернулася до гнізда. Отак в очікуванні й коротаю вік. Я додому - діти з дому. За десять років по заробітках загубила й дітей, і здоров'я. Повиростали й повилітали у світ. Шкода, бо вивчилися, позакінчували університети. Не знайшли себе на рідній землі. Тепер самота поселилася в кожному закутку душі й гадюкою заповзає в серце, смокче каяттям. Однак прийшло каяття, та нема вороття". 
Тітка Марія згорнула спогади в альбом і віднесла до скрині. Повернулася, й по-материнськи лагідно запропонувала калинового чаю. Тільки тепер я помітила, як біля дверей висіла калина, зібрана пучечками жіночої долі. Тітка перехопила мій погляд і зі смутком промовила: "З Миколиної, цьогорічна".
Скрипнули двері. На порозі постав чоловік і радісним голосом промовив: "Маріє, Надійка до тебе добитися не може. Ввімкни телефон". Жінка сплеснула в долоні й заметушилася по кімнаті: "Ой лишенько, забудькувата стала. Гриміло, блискало, то я і вимкнула", - щиро виправдовувалася. Знайшовши телефон, застигла в очікуванні посеред хати. Здалося, вона забула про все і про всіх. Коли чоловік грюкнув дверима, стрепенулася, глянула ніяково й щемливо-млосно промовила: "Надієчка. Сьогодні субота, а це наш день". Тітка Марія присіла на бамбетлі (Микола з батьком майстрували) й заніміла в очікуванні. Дзвінок розрізав тишу. 
- Донечко, світе мій, - вирвалося із грудей... Говорили й не могли наговоритися...
Після розмови з Надійкою тітка Марія повеселіла. Незважаючи на наше несподіване знайомство, вона ділилася радістю спілкування з донькою, розмірковувала вслух, радилася. 
- Сім років, через кожних сім днів доня дає про себе чути, - трепетно розповідала тітка. - Кличе до себе. Та я на рідній землі хочу померти. Біля Миколи, щоб похоронили. Він є любов'ю мого життя, світлим спомином у моєму безталанні. 
Задушивши сльози, вона кинула оком на старовинний годинник, який роками відбивав сумне й радісне в житті родини.
- Заговорила я вас. Пора вкладатися, - розмірено, по-материнськи промовила тітка Марія...
... Було далеко за північ, однак, сон потонув у думках про почуте. Сколихнуло, зачепило за живе. Не одна жіноча доля розсипалася червоним намистом по світах. І чи дочекається матір доньок із далеких доріг? Сподівання...
Ранок зустрів нас густим осіннім туманом. Ладналися в дорогу. Тітка Марія винесла з хати хлібину, а мені на мить здалося, що то моя матуся випроваджає нас у дорогу. В одну мить вона, немов прочитала моє запитання, промовила: "Може хтось і моїх дівчаток привітає". 
Автомобіль підплигував по залатаній трасі. То тут, то там колесо потрапляло в ямку. Ніяк не вдавалося зібрати докупи події минулого вечора. Вимушена гостина залишила внутрішнє прагнення думати, релаксувати. З голови не йшло почуте. Прокручувала стрічку життя тітки Марії, яке рясніло вибоїнами в її жіночій долі. Дивувалася живучості, безмірній любові до рідних і в усепоглинаючому бажанні зібрати докупи калинові намистинки свого життя.



Галина Корицька

Відредаговано: 30.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись