У пошуках долі

Розмір шрифту: - +

Кульбабка

Вона вмивалася нелегкими роками дівочої долі. Самотина окутувала душу й тіло. Розуміла, що прийшло каяття та нема вороття. Успіла в останню путь провести, не попрощавшись. Обіпершись на вишню, яка з останніх сил тягнулася до життя молодими пагінцями, Марія зосередила погляд на кущі ружі. "Матусин, улюблений", - подумала.
- Де рожа, там і дівка гожа, - долинуло з дівоцтва, коли переконувала батьків, що не варто садити, бо розповзеться по городчику клопотами. 
- Та які там клопоти?! - не погоджувалася мати. - То не бур'ян.
- А яка там врода? - печалилася дівчина. - Кульбаба.
Марійка народилася здоровою, червонощокою дівчинкою. Кучерявою рудоволоскою, єдиною донькою тішилися й не могли натішитися вже немолоді батьки. Радість затьмарилася, коли семирічне дитя захворіло. Не могли зрозуміти, звідки біда підоспіла. Пошесть пішла по селу, причиною якої виявився хімічний склад, збудований неподалік села. Люди забили у дзвони. Як з'ясувала комісія, були порушені правила зберігання міндобрив, а звідси й невтішні наслідки.
Пшеницю підживили, а людське здоров'я загубили. Найбільше дітям перепало, серед яких дісталося й Марійці.
- Пампушечка, - дражнили однокласники-хлопці. - Кульбаба, - позаочі називали однокласниці.
Завжди весела, дівчинка ставала замкнутою, відлюдкуватою. Єдиний, на кого не тримала зла, то був сусід Сергій, старший за неї на три роки. Ніжно називав Сонечком-Кульбабкою, яке приваблювало саме тими руденькими короткостриженими кучериками.
- Сумуєш, - відірвав від спогадів голос тітки Ольги. - А ти поплач, легше стане, - радила жінка.
- Сльозами матері не повернеш, - з гіркотою в голосі відповіла.
Сусідка підійшла ближче.
- Присяду? - запитала. 
Не очікуючи згоди, здмухнула з лавки невидиму пилюку і присіла. Марія, глянувши на її безпардонність, зболено видавила: "І як вам біля повії сидіти?"
Тітка Ольга, пропускаючи слова повз вуха, підсунулася ближче. Глянувши навколо, раптом упала навколішки.
- Марієчко, дитиночко, прости мене стару, - запопадливо заглядаючи у вічі, просила прощення. - Скалічила життя й тобі, й Сергієві. Найшло на мене, коли побачила, як ти біля криниці фліртувала з приїжджим, - виправдовувалася жінка.
- Фліртувала? - здивовано перепитала ображена. - А як я його з того світу повертала, не бачили? Підніміться, не показуйте концерт! - владно наказала Марія.
Ольга, розгублено кліпаючи віями, піднялася з колін.
- Як рятувала? - перепитала. - Так це Ганька! Лиха година візьми її, - сплеснула в долоні. - Поговір по селу пустила. Прибігла, словами сипле... А щоб їй і на тому світі не було спокою.
Марія, осудливо глянувши на сусідку, промовила: "Не чіпайте покійницю. Вона ж ваша сваха".
На мить настала тиша. Було чутно, як на квітці бджола пилок зчищає. Жінка, нервово м'яла в руках хустинку, якою тільки-но піт із лиця витирала.
- Та що з того? - ображено надувши пухкі губи, запитала. - Краще не знатися з такими людьми. Занапастила життя і своїй доньці, й Сергієві. Так її по світах повіялася, а мій посеред води зостався. Добре, що Господь одвів од дітей, а то б сиріт наплодила, - торохтіла, не даючи вставити і слова.
Марія ледь стримувала себе, щоб не розпитати про Сергія. Думала, що за роки їй відболіло, але сьогодні почула новину, - вдарило струмом по серцю. 
Після того злощасного дня, коли вона дізналася, що хлопець одружується, не з'ясовуючи причину, вирішила податися на навчання за кордон. Думала, забудеться, відстань зітре всі сліди. Так ні, защеміло. Вона, ледь стримуючи цікавість, гордо відповіла: "Мені до того діла нема. В мене своє життя". 
Піднялася, глянула на жінку, кинула на прощання: "Бувайте здорові!" - і шмигнула в хату. 
Сльози болю стікали по щоках і танули на чорній батистовій кофтині. Вона глянула у вікно й побачила, як тітка Ольга розгублено обіперлася на стовбур старої вишні. 
Марії стало жаль сусідку. Вона хотіла повернутися, може навіть і втішити, але зробивши крок, стала, як укопана. Давні події перекрили шлях до співчуття.
- Чого я піду? Щоб знову божеволіти від думки, що ще не все втрачено? Знову зажевріє надія, й не факт, що не спопелиться? - міркувала дівчина. Вона переборювала бажання повернутися, дізнатися все про того, кого любила, ким марила в далеких світах.
Раптом дівчина почула, як на подвір'ї щось гупнуло. Вона вискочила з хати й на якусь мить завмерла. Під вишнею лежала тітка Ольга й важко дихала. Марія кинулася до жінки. Та, ледь ворушачи вустами, промовила: "Прости, доню!"
Дівчина, без п'яти хвилин медсестра із дипломом європейського зразка, взялася допомагати. Серце несамовито калатало, в голові стугоніло, але руки робили своє.
На шум збіглися сусіди. Вони і швидку викликали.
- Хтось поїде з хворою? - звично поцікавилися.
- Я поїду, - відгукнулася Марія.
- Ким доводитеся хворій?
- Донькою, - відповіла.
Вона забігла в хату, взяла гроші, накинула піджак і вискочила на подвір'я. 
- Я в лікарню, - кинула сусідці Лесі. - Пригляньте за господаркою.
Та яке там хазяйство? Після смерті батька мати втратила інтерес до всього. Завжди односельці дивувалися її отимізму, вогнику, бо вона не одного до життя повернула. Фельдшерка. Усміхнена, щира - донька вдалася в матір.
- Нема Миколи, не буде й мене без нього, - тільки й повторювала. - В один день не померли, а ось до кінця року будемо разом.
Як у воду дивилася! Не встигла Марія одну рану загоїти, як уже інша почала кровоточити.
Дівчину зачепило кинуте тіткою Ольгою "доня". Вона її так кликала з тих пір, як син поділився з матір'ю новиною, що закохався "по-серйозному". Сергій оберігав своє щастя. Не було і дня, щоб не заглянув, не поцікавився, як його Кульбабка.
- Я ще не твоя, й не знати чи й будемо разом, - не раз віджартовувалася дівчина. 
Глибоко в серці жевріла надія, що як тільки виповниться вісімнадцять, обов'язково розпишуться (батьки ж по-іншому й не відпустять із хлопцем до міста!). Сергій був студентом медичного, а вона обов'язково за ним. 
Й одна мрія на двох! 
Якби не заздрість Мар'яни?
Однокласниця, дізнавшись, що Пампушечка зустрічається з хлопцем, не могла заспокоїтися. Якась рудоволоса Кульбаба закохана в найкращого хлопця, а вона, вродлива білявка, сидітиме в дівках?
- Не бути цьому, - вирішила, продумуючи план із приїжджим. Тим паче, що то був двоюрідний брат, який прибув провідати родичів. Його раніше ніхто не бачив. Усе пішло, як по маслу. Мама Мар'яни прийняла правила гри й погодилася допомогти доньці. "Опудало руде щастям заливається, а моя красунечка слізьми вмивається", - втілюючи підступні наміри, думала жінка. План спрацював, але долі не дав!
Марія вже третій тиждень не відходила від тітки Ольги. Жінці полегшало. Якби не дівчина, навряд чи...
- Марієчко, прости, доню,- вирошувала прощення в дівчини за роки болю і зневіри. - Приїде Сергій, то й у нього благатиму...
Жінка не встигла договорити. 
- Усе, що захочеш, матусенько! - прозвучало від порога. 
Син кинувся до матері, цілуючи руки. 
Він не впізнав дівчину, яка стояла спиною до дверей і порядкувала на тумбочці. 
Почувши знайомий голос, не повертаючись, вибігла з палати.
- Невже я такий страшний чи старий, що дівчата від мене тікають? - усміхаючись білозубо, пожартував услід.
- Красень, - милувалася Ольга міцною атлетичною статурою сина. - Все зроблю, щоб вони були разом, - гадала мати, не відводячи погляду.
- Сергійку, нарешті, - промовила слабким голосом. - Думала, що більше й не побачу, - зронила зболену сльозу. - Якби не Марійка.
Вона помітила, як сина пересмикнуло. 
- Пече, - пожаліла. 
Добираючи слова й стежачи за реакцією сина, продовжила: "Кажу, якби не Марійка, то ми з тобою зараз тут не говорили б".
- Для чого минуле ворушити? - звів брови. - Він дивувався, бо раніше вона навіть чути не хотіла про його Кульбабку.
- Сину, прости мене, - давлячись сльозами продовжувала жінка. - Не думала, що стану на заваді щастю рідній дитині.
Сергій, спостерігаючи за матір'ю, губився у здогадках, однак, перевів на жарт.
- Матусю, я не священник, щоб ти мені сповідалася. - Видужуй. Сходимо до отця Михайла. Хрещений тебе вислухає.
- Та почуй мене. То Марійка!
- Марево, - сумно відповів син. 
Після того, як у нього не склалося з Мар'яною, виїхав за кордон. Сподівався знайти Марію, однак, її батьки відмовилися дати йому координати. Як тільки біда нависла над сходом України, напросився в госпіталь. Ольга й не відала про рішення сина. Думала, що за кордоном. 
Слухаючи матір, не йняв віри, що його Кульбабка тільки-но була поруч. 
- Матусю, я зараз, - вискочив із палати.
Він кидався то в один бік, то в інший. Як крізь землю провалилася!
Марія стояла під вербою, яка розкинула розкішні шати біля фонтану і спостерігала.
- Шукає! - зачепило щемливим спогадом. - Якщо любить, то здогадається.
Верба над озером не раз ставала прихистком для закоханих. 
- Кульбабко, - розгублено гукав чоловік.
- Та кульбаба давно відцвіла, - жартували над ним цікаві, виглядаючи з вікон лікарні. 
- Моя цвістиме все життя! - вигукнув. 
- Кого шукаєш, служивий? - уточнював із вікна дідусь.
Він уже деякий час спостерігав за статним чоловіком, який, як хлопчисько, метався по лікарняному подвір'ю.
- Доленьку! 
У цю мить його погляд прошив вербу, яка самотиною виглядала біля фонтану.
- Де верба, там вода..., - згадалося, як Марійка любила співати.
Дівчина зробила крок і вийшла з укриття.
- Сергійку, - ледь промовила. 
Чоловік стрепенувся. Перед ним постала тонкостанна красуня, яка останнім часом частенько навідувалася у снах.
- Кульбабко. Сонечко моє, - захлинаючись від щастя шепотів Сергій. - Як довго я тебе шукав! - радів, цілуючи руки, вуста. Як ти змінилася! - захоплено й безцеремонно розглядав кохану. 
Від колишньої Пампушечки залишилися тільки кучері й волошкові очі.
Марія не пручалася. Вона тисячу разів продумувала їхню зустріч! 
- Не прощу! Обійду! - не раз в подумках малювала, але відмовитися від його рук, губ вона більше не може. Й не хоче! 
- Як мені не вистачало твоєї ніжності, - мліла в обіймах коханого. - Якби не голос, чи впізнала б тебе? 
Вони стояли посеред лікарняного подвір'я, незважаючи на десятки зацікавлених. Вирізнялася одна пара очей, які були на мокрому місці. То материні очі, сповнені щастя і спокути, вмивалися слізьми, раділи зустрічі найдорожчих. 
Сергій і Марія, не бачили нікого. Здавалося, що вони одні на цілім світі, занурені в купіль щастя. Говорили й не могли наговоритися. Якби не грім серед ясного неба й не раптовий дощ на їхнє кохання, то так і втратили б лік часу. Схаменулися й подалися до матері. Десятки рук аплодували їхній вистражданій любові. 
Хвилювання зашкалювало в усіх. Ольга розуміла, що дітям варто побути наодинці. Знайшовши причину, відправила їх додому за речами.
Перед виходом із палати син повернувся й жартуючи наказав: "Тримайтеся, Ольго Трохимівно! Вам ще й онукам долю вимолювати!"
Жінка всміхнулася й обнадійливо пообіцяла: "Триматимуся! Я в передчутті бабусиного щастя!"
Життєвість.



Галина Корицька

Відредаговано: 30.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись