У пошуках долі

Розмір шрифту: - +

"Джейн"

 

Вона сиділа на березі Дніпра і вдивлялася вдаль. Погляд ловив призахідне сонце, яке опускалося над Хортицею. По-серпневому припікаючи, воно заповзало на спочинок. Усе живе заховалося від спекотні. Завмерло.

– Як там мої хлопчики? Я повинна бути з ними. З безвусими, але безстрашними. З тими, хто став на заваді нашестя зі Сходу й ціною власного життя зупинив його, – вирішувала Леся. – Вони потребують моєї допомоги. Я маю бути поряд.

Щораз, як тільки залишала батальйон після надання допомоги, її мучило сумління. Вона бачила втомлені очі, її переслідували вибухи снарядів і крики поранених.

– Якось не з руки. Я повертаюся додому, а вони залишаються в пеклі війни, – снували думки в голові. – Останнім часом усе частіше насідає ворог, порушуючи перемир’я... Мушу! – затято вирішувала.

За двісті кілометрів від війни в голові жінки снували явно не мирні думки.

– Мої зрозуміють, підтримають, – тішила себе. – Інакше й бути не може. Матері за дітей…

Відчуття тривоги огортало серце. Перед очима вимальовувався образ юного Назара Ставчука з Поділля, якого вчора настигла куля снайпера. Йому двадцять три! Кинув університет і відправився на фронт. Навіть бабусі не признався, яка виховує змалку. Батьки за кордоном. Усе заробляють… Радився з нею, як із добрим другом, якого знає з тих пір, коли вперше пересіклися їхні стежки в пункті А, коли волонтерами привозили допомогу.

– Тримайся, сину! Тобі ще стільки треба зробити, – подумки зверталася жінка до бійця. – Тільки вчора виходив на зв’язок! Радів за відвойований клапоть української землі, розповідав, як виривалися з лещат смерті... Сліпа куля. Леся не дасть тобі померти. Уже задіяла всіх небайдужих. Донорів знайшла, – прокручувала план допомоги. – За день-два зустрінемося. Тільки живи!

Останній раз, коли відвідувала батальйон, бачила, як нелегко матросам. Припікало з кожного боку, однак упевненість, що ворог не пройде, додавала сили. Вони змінилися. Змужніли. Зібрали волю в кулак. Вони відчували підтримку всього світу...

Хортиця потопала в призахідній задумі. Сонце все нижче опускалося на скали, залишаючи відблиск у Дніпрі. Леся милувалася серпневим диво-заходом. Легенький вітерець грався короткостриженим волоссям. Він несміло доторкався вій, які нависали над волошковою задумою. Наскрізно пропікало споминами, які, однак, зігрівали душу жінки. Є що згадати…

Перед очима прошмигнула чорно-біла фортеп’янна стежина, яка залишилася трепетним спогадом юнацьких літ. Подобалося навчати. Проте дев’яності, які пройшлися не по одній долі, зачепили й родину Лесі. Музика живила душу, але реалії вимагали змін. Двійко малолітніх дітей на плечах. Довелося змінювати роботу.

– Бабуню! – повернув до дійсності голос онука, якого ледь було видно за оберемком серпневого різнотрав’я.

Леся стрепенулася, змахнула сльозу, яка зачепилася за край повіки, і всміхаючись, ухопила в обійми малого. Вона припала до дитини, пригорнула міцно й промовила: «Усе зроблю, щоб ти спокійно щебетав, мій соловейку!»

– Ой! Задушиш своє щастя! – вивільняючись із бабусиних обіймів, промовив Данилко.

Підійшли діти. Вони відчували, що назріває серйозна розмова. Завжди, як тільки мама мала приймати рішення, вирушали на Хортицю, на облюбоване місце. Таку традицію започаткували в дев’яностих, коли вона фортеп’яно змінила на мікрофон, вирішивши стати журналісткою. Залишаючи матір на самоті, давали можливість зібратися з думками. 

Леся ступила крок назустріч рідним. Стугоніло в голові. Рішення прийнято.

– Думаю, ви мене підтримаєте в моєму виборі, – добираючи потрібні слова, мовила жінка.

– Матусю, ти ж знаєш, що ми завжди на твоєму боці, – перебиваючи, обізвалася старша донька. – Не рви душу. Ми розуміємо, що ти інакше не можеш.

Жінці перехопило подих. Вона була вдячна за їхнє розуміння. Дочки рано стали дорослими, бо життєва круговерть спонукала до виживання. Коли була жива мама, то було спокійніше, однак, тепер вони вже дають раду власним малюкам.

– Нелегку ношу взяла на плечі, матусю, – підбігла молодша й обняла найріднішу. Сльози тривоги градом покотилися з очей. Малюк здивованими зелено-сірими оченятами поглядав то на бабусю, то на тітку. Втиснувшись поміж них, він декілька раз шарпнув за кінчик блузи молодшої.

– Ксюню, – втопиш бабусю у своїх сльозах, – промовив племінник. – Щось ти тонкослізкою стала, – приказував малий, згадуючи, як вихователька в дитячому садочку заспокоювала Надійку, яка ніяк не хотіла відпускати руку батька. – І звідки їх у тебе так багато? У нашій сім’ї не прийнято пускати сльози, – заявив по-серйозному.

Жінка, витираючи почервонілі очі, виправдовувалася: «Це, Данилку, сльози радості».

– А що, такі бувають? – не вгавало дитя.

– Бувають, коли ти можеш маму обійняти, – відповіла тітка. 

– Дивачка ти, Ксеню, – розмірковував хлопчик.



Галина Корицька

Відредаговано: 30.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись