У п'ятницю, 13-го...

Розмір шрифту: - +

Секретний інгредієнт

– Ну ти диви! Знову ця курва відхопила собі молодого красеня! Вчора бачила, як вела якогось хлопа до себе. І як тільки вона їх приворожує? – дивувався бабський страшний суд перед під’їздом на лавці.

– А їй же вже добре за...хто-зна скільки! – ніяк не могла заспокоїтися найстарша яга серед пекельних суддів, які зазвичай слідкували за життям їхнього будинку і дбали про його «моральні засади».

– Це точно, що «хто-зна скільки»! – активно підхопила інша бабера. – У вересні буде 24 роки, як ми в’їхали в цей дім. Так я її ще відтоді такою самою пам‘ятаю…. Відьма проклята…

Відьма ж якраз поверталася додому з невдалих пошуків. Засмучена, вона однак гордо підняла голову та сягнистим кроком пройшла через страшний суд і сховалася в під’їзді. Її невеличка квартирка на першому поверсі зустріла господиню прохолодою та запахом кави. Кіт вибіг назустріч і буцнувся головою об ноги, вітаючи та одночасно звітуючи, що все в їхніх володіннях гаразд, і ніхто не ліз до них за відьминої відсутності ні з цього світу, ні з потойбіччя.

– Здоров, Мурре! – цьомкнула відьма свого друга й помічника у пишні вуса. – От, знову не пощастило… Якісь ці хлопці недолугі пішли, живі жінки їх більше не цікавлять. Втупляться у телефон – і картинки розглядають… І що ти будеш з цим робити…

Відьма скрушно зітхнула і подалася на кухню щось з’їсти, бо кишки вже грали марш. Вона хоч і магічна істота, але жива, і для підтримання життя їй, як і звичайним людям, була потрібна нормальна їжа, бажано свіжа та смачна. Це була одна з її маленьких слабкостей, бо за роки довгого відьомського існування вона навчилася цінувати різні людські радощі, як-от класне їдло, затишний дім, яскраві емоції та тепле дружнє спілкування.

Мурр побіг слідом, вистрибнув на стіл і вимогливо нявкнув, нагадуючи, що він теж не святим духом харчується, а за справну службу хоче отієї вчорашньої качки у винному соусі, що схована в холодильнику. І взагалі, неподобство їсти без нього. Кіт вже якийсь час жив разом з цією відьмою, і вона йому подобалася, а що мав ще шість невикористаних життів, то старався не частіше кількох разів на день нагадувати їй, хто в хаті хазяїн, бо хотів залишатися з цією двоногою якомога довше.

– От, Мурре, вже не знаю, що придумати, щоб знайти ще одного чоловіка, – пожалілася відьма, жуючи качину ніжку. – Щоб зачепити вчорашнього красеня, довелося на Фейсбук фотку в купальнику викласти, бо інакше не реагував на мене, – продовжила жінка. – Уявляєш, я три дні з ним в одному вагоні метро їздила! Та що там! Сиділа кілька разів поруч – а він і не глянув... А варто було закинути фото у стрічку – сам у друзі попросився і повідомлення написав.

Жуючи, відьма відкрила додаток на телефоні й почала вивчати свій профіль на ФБ. Особистої інформації там майже не було. Всі дописи – це яскраві світлини жінки у різному одязі, з вишуканим макіяжем, на тлі цікавих місць та вражаючих пейзажів. Тут дзенькнув месенджер.

– О, дивися, Мурре, щось прийшло! – рвучко відкрила додаток відьма. – Таа-ак, що тут у нас? Хм-мм, знову гарячий південний хлопець…

Це було повідомлення від якогось юнака з Ірану. Він наполегливо просив про відеодзвінок, бомбардуючи жінку компліментами у стилі «ти така красива», «ти прекрасна», «мрію тебе побачити». Хлопець на фото був високий, чорнявий, усміхнений, а головне – із зеленими очима.

– Любчику, що ж ти так далеко! – із жалем зітхнула відьма. – Ну був би ти хоча б десь у Стамбулі… Я б туди злітала. А так… Що ж, шукатимемо далі. Ох, ці очка, зелені очка! – проспівала жінка і знову уткнулася в телефон.

Кіт тим часом з’їв свою порцію качиного м’яса, похрумтів вавриками з сухого корму, вистрибнув на підвіконня і взявся вилизувати хвоста. Цей пухнастий аксесуар потребував щоденного пильного догляду, бо за угодою, яку котяра уклав з відьмою, вона час від часу використовувала волосинки з хвоста як незамінний складник магічного зілля. Руда шерсть годилася для приворотного та відворотного напою, чорна і біла – для магії захисту та нападу, а смугаста – особливо рідкісна – допомагала в передбаченні майбутнього.

– Не переживай, Мурре, щось таки придумаємо, – мурмотіла відьма, листаючи стрічку Фейсбука. – Зілля поки що є, воно буде годящим ще днів три-чотири. Ми встигнемо. Все не так погано, як минулого разу, – і відьма на хвильку поринула у давні спогади.

***

– …Боже, яка це морока – бути вченою відьмою! От була б родимою – горя не знала б: жила б собі у своє задоволення, чинила б каверзи чи добрі справи робила і не переймалася б поновленням сили. Чого не вміла б – інтуїція допомогла б. Але ж не з моїм щастям! От, знову треба творити закляття на повний місяць, бо незабаром сила спадатиме, аж поки не перетвориться на ніщо. А я вже звикла до неї, та й не хочу доживати останнє життя: якось ще не нажилася… Ніколи не розуміла тих, хто каже, що стомився жити, багато всього побачив, готовий до спокою, – розмірковувала відьма, сидячи у хліві на ослінчику і готуючись подоїти корову. Круторога, скориставшись нагодою, мазнула господиню хвостом по пиці.

– От капость, – стиха лайнулася жінка, – мусиш ховатися і навіть тримати худобу, щоб сусіди не здогадалися, що ти знаєшся на відьомстві. А так клацнула б пальцями – і молоко потекло б з того кривого ножа, що встромлений в одвірок хліва…

– Мр-р-р-р! – прибіг у хлів кіт, приваблений запахом свіжого молока. – Няааааав!

– Так-так, Мурре, зараз наллю тобі трохи… І не бурчи на мене, все я пам’ятаю! І про те, що зілля сьогодні останній день годяще – теж! Але де я тобі того третього хлопа візьму? Та ще й зеленоокого… На все село таких три є, з двома вже справилися, а третій – ніяк в руки не дається… Бач, дружина в нього молода і дуже вродлива. І кохає він її направду, так сильно, що мені самій не хочеться псувати їхнє щастя. Бо зачепи такого, – хто-зна, як потім у них поведеться…



Дарія Китайгородська

Відредаговано: 05.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись