Учительські байки

Розмір шрифту: - +

СПРАВЖНЯ НАСОЛОДА

Чимчикую на роботу зранку. Саме чимчикую: в одній руці сумка з конспектами, в іншій – пакет із контрольними зошитами, за спиною – чохол із гітарою.

Травень. Сонечко ласкаво пригріває, перше листячко на деревах аж світиться – таке тендітне і свіже. Пташки на всі голоси вправляються. А в мене часу, як завжди, обмаль. Скоро дзвоник на перший урок, мій клас чергує, а я безжально запізнююсь, хоч маю прийти за двадцять хвилин до початку занять. Тому суну, як потяг рейками, і ніколи мені на небі кучеряві хмарки розглядати, бо ледве свої кучері встигла до ладу привести: третю пачку контрольних вже зранку перевіряла.

Наглий ремінець від гітарного чохлу весь час підступно з’їжджає з плеча, а сам інструмент безцеремонно шльопає мене при кожному кроці по одному місці. Та нікуди подітися: син-другокласник ще не подужає носити гітару разом із пудовим ранцем. Отак кожної середи і волочу. На щастя, заняття в нього лише раз на тиждень.

Чеберяю повз стадіон. Людей зранку чимало: хто на роботу, хто на навчання. І через крок:

– Доброго ранку!

– Здрасьте!

– Добридень! – і діти, і батьки, і просто знайомі, бо, коли провчителюєш більше двадцяти років в одному районі, тебе вже не тільки люди, але й всі собаки знають. З одного боку приємно – стільки здоров`я зранку побажали, з іншого – не дуже, тому що уявляю, як я зараз виглядаю. І смішно мені стає, але сміх якийсь невеселий.

Отак простую собі швидко-швидко, бо життя моє розмірене від дзвоника до дзвоника. Живу, як собачка Павлова – на голому рефлексі. Я той дзвоник шкірою передчуваю, і ставлення до нього в мене не однозначне: то люблю, то ненавиджу.

От, думаю, коли військовослужбовців з почестями ховають, то дають залпи в небо, а до почесного ескорту призначають ще й військовий оркестр. А коли заслуженого вчителя чи бодай методиста, треба, мабуть, як мінімум урочисту лінійку організувати – таку, щоб у кінці кульки в небо та останній дзвоник:

– Сьогодні ми випускаємо…

З цими думками виходжу на фінішну пряму – вузьку асфальтовану доріжку, з якої до школи вже рукою подати. І тут халепа: переді мною викроковує огрядна жіночка на високих підборах. Розслаблено похитує стегнами, обтягнутими зеленою сукнею до коліна; іде повільно, наче пливе, нікуди не поспішаючи, і розмовляє по телефону, мабуть, із подружкою. Тема розмови вочевидь приємна і суто жіноча.

Мимоволі підслуховуючи, я спочатку загальмувала і рипнулася кілька разів туди-сюди, шукаючи обхід. Але обабіч доріжки росли висаджені чиєюсь турботливою рукою ніжні нарциси, а далі високо піднесли своє листя-стрілочки пишноголові іриси. Тому мені не залишилося нічого іншого, як примиритися зі становищем і стишити нервову ходу.

– Уявляєш, а він каже: «Прийду ввечері на чай», а я йому… – щасливо белькотіла жіночка, нічого не помічаючи довкола.

Біла кофтинка, оторочена воланами й прикрашена мереживом, робила жіночку схожою на велику безжурну квітку, яка радіє весні та сонцю.

– А він питає: «Куди хочеш – до Єгипту чи в Емірати?» А я йому…

За нею тягнувся шлейф дорогих парфумів і безтурботності. Її белькотіння раптом змусило мене згадати, що я теж жінка, а навколо буяє весна. Я озирнулася навкруг, і якось мені соромно стало, що перетворилася на придуркуватого робота, який вже й не пам’ятає, якої він статі і для чого його матінка-природа витворила. Я розправила плечі, вдихнула на повні груди і підтягнула сповзаючий ремінець від гітари.

Раптом жіночка озирнулася, зустрілася зі мною поглядом і зніяковіла:

– Ой, вибачте, будь ласка, я вам весь прохід загородила.

– Нічого страшного, – всміхнулася я.

Жінка відсторонила телефон від вуха:

- Я тут розпатякалась, нічого не бачу і не чую. Ви, мабуть, обурюєтесь?

- Що ви? – я заперечливо хитнула головою. – Я вами насолоджуюсь!

І це була щира правда. Мене пропустили вперед, але я вже не бігла захекана, а продовжила шлях із жіночою грацією, отримуючи задоволення від кожного свого руху, кожного подиху вітерця в розпашіле обличчя, кожної нотки пташиного співу…

А дзвоник? Нехай лунає. Дасть Бог, не останній… (І головне – не перший у цьому навчальному році, вчителі зрозуміють!)



Марина Саклакова

Відредаговано: 30.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись