Уві сні

Розмір шрифту: - +

Сон

— Авеліно! Авеліно! Прокинься!

— Га?

Я сонно підняла голову і поглянула крізь жінку. Тридцять секунд довелося витратити на те, щоби нарешті зрозуміти, що я знаходилася на уроці, а переді мною нависала розлючена вчителька.

Так... Математика — саме той урок, на якому можна спати... Як я могла таке забути?

— Ніяк не можу зрозуміти, Авеліно, що ти робиш уночі?

— М-м-м... Сплю... — пробурмотіла, почуваючись винною, проте нічого зробити зі своїм організмом була не у змозі.

— А на моєму уроці ти закінчуєш цю важливу справу, — зауважила вчителька.

Вона просто майстерно читає думки!

— Ну щось таке... — не пояснювати ж, що ночами мені сняться всілякі дурниці. Хоча інколи вони бувають дуже цікавими, а часом навіть приємними. Іноді мені хочеться додивитися сон, але, як завжди, закінчення ніколи не передбачається. Ось і зараз я солодко дрімала, споглядаючи сон надзвичайної краси: такий яскравий та чіткий; але, на жаль, час для відпочинку був не зовсім відповідним.

— Авеліно, залишися після уроку.

Я тихо застогнала. До дзвінка довелося сидіти мовчки, перебуваючи у глибоких роздумах про сон.

А він був дивним. У ньому до нашого класу прийшов новий учень. Він став переслідував мене: ходити назирці, приділяти увагу поза школою, проводжати додому... Я усе запитувала його, чим йому сподобалася така бліда поганка, як я, а він повторював, що запав на блакитні очі. Дивак та й годі. А ось він був справжнім красенем: чорняве волосся, високі скули і колір очей такий по-таємничому красивий — фіолетовий.

Після дзвінка я зібралася з духом підійти до вчительського столу.

— Авеліно, ти ж знаєш, що я дуже терпляча, однак твої вчинки вже сидять у печінках, — вчителька зітхнула. Мені подумалося, що вона мала досить втомлений вигляд, аби сварити мене. — Перестань спати на моїх уроках! Краще вже перекидайтеся з Ілсі записочками, тільки прошу: не виставляй мене дурепою серед інших вчителів, які вихваляють твою активність на уроці!

Я знітилася і засоромилася, бо справді спала лише на уроках математики. Та хіба ж я винна? Це все мозок, дурний мозок.

— Так виходить, чесно. Я не спеціально, — пробелькотіла я. — Ірино Степанівно, обіцяю, що такого більше не повториться, — треба, щоби той хлопець втілився у реальність, бо як взагалі можна подібне обіцяти? Але ж якось викрутитися теж потрібно...

— Я дуже сподіваюся. Іди вже, скоро дзвінок.

Я хутко вискочила із класу, поки вчителька не прийшла до тями і не стала сварити мене по-справжньому.

Коридором пересувалися учні у веселому настрої. Був розпал весни, чому всі страшенно раділи: і дорослі, і малі. Я заскочила до бібліотеки по «Майстра і Маргариту», згадуючи домашнє завдання із зарубіжної літератури. Здається, хлопчаки сварилися, що вона нудна, але як відьми, чорти йдияволи можуть бути нудними? Ніколи не зрозумію цих хлопців.

Я саме розглядала палітурку, повільно крокуючи коридором від бібліотеки, коли зіткнулася з одним набридливим, як каже моя мама, кавалером. Химерне таке слово, проте цьому чудаку повністю підходить.

— Що це ти таке цікаве читаєш? — Микита нависнув наді мною, наче та скеля. Ото вже вимахав за рік, а здається, що у вересні ми були ще  на рівних.

— Задали по зарубіжці. Ти вже читав?

— Ти що! Ніхто мене не змусить! — він задер носа та вишкірився. Павича з себе корчить, проте ми обоє знаємо, що Алла Михайлівна з нього усю душу витрусить — вона за свій предмет стоїть горою. — Ти краще скажи, що сьогодні увечері поробляєш, га?

Самбу танцюю. Я раптом вголос цього не сказала?

— Пишу статтю... — поспішила відказати.

— І це тобі цікаво? — скривився Микита. — Пішли краще в скейтпарк. Там куди веселіше!

Щось мені не віриться, що там мені буде веселіше. В уяві швидко виникла картинка, в якій я падаю зі скейта й розбиваю собі голову.

— Іншим разом, гаразд? Ще й англійської багато робити...

Однак зухвалець не засмутився. Він знову вишкірився, готуючись привести вагомі доводи, щоби заманити мене у свої сіті. І продовження не забарилося.

— А може в кіно? Чи просто прогуляємося? Посидимо в кафе? — в його голосі звучала щира надія.

Мені було його шкода, справді шкода, однак за цілий рік він дістав своїми пропозиціями. А робить він це лише тому, що першого разу я мала дурість погодитися й перетерпіла дві години їзди на роликах, які призвели до падіння та перелому руки. Мені вистачило таких пригод.

— Вел! Ось ти де! Я тебе по всій школі шукаю! — дзвінкий голос Ілсі був моїм спасінням. — Здогадайся із трьох разів! Ми їдемо в Ласточкине! Не хвилюйся, я тебе теж записала!

Ще б пак вона мене кудись і не записала б! Ілсі тягнула мене за собою всюди, куди тільки сама могла дістатися. У театр, кіно, на екскурсії, в аквапарк, у похід у гори... Добре, що до екстремального не доходило — її батьки були достатньо строгими людьми, щоби бодай щось їй заборонити. Проте я наразі була страшенно щаслива її бачити.

— О, Микито, привіт. Я її вкраду, згода? Нам треба багато чого обговорити.

О, Ілсі! Викрадай мене отак завжди! Тільки би не спілкуватися з цим нахабою!

Вона схопила мою руку і повела на біологію, захлинаючись у розповіді про поїздку. В принципі, я навіть не проти поїхати на якусь екскурсію. Це набагато цікавіше, ніж витрачати свій час на нудні уроки. І було б добре, якби Микита не додумався поїхати з нами... А ще краще, якби хлопців там не було взагалі.

Ми прийшли до класу та всілися разом за одну з останніх парт. Мої думки були перебиті голосом класної керівнички.



Aillin Ai

Відредаговано: 04.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись