Уві сні

Розмір шрифту: - +

Початок божевілля

Здавалося, я знову заснула на уроці математики. Хлопець обвів очима клас та зупинився на мені. Його рот повільно розтягнувся у посмішці. Ой, недобре.

— Чорт, — мимоволі вихопилося у мене, та Ілсі почула.

— Що?

— Цей тип із моїх снів, — призналась я. Все одно витрусить правду — це вона вміє.

— Та ти що?!

Тепер Ілсі виявила максимальну зацікавленість у новенькому, пронизуючи того своїм чіпким поглядом, який зазвичай використовує, коли шукає влучний кадр для фото.

— Перестань так витріщатись! — шикнула я, проте Ілсі й вухом не повела.

— Навіть зовнішність така сама?

— Тож по зовнішності і впізнала, — фиркнула я, під партою сіпаючи їй за руку, аби вона нарешті перестала на нього дивитися.

— Я відчуваю, що настали веселенькі дні. Навіть дуже веселенькі, — всміхалася негідниця.

От я нічого подібного геть не відчувала. Якраз навпаки. Мені здавалося, що настав кінець світу і скоро повільно та в судомах я закінчуватиму своє життя, а невідомий тип з фіолетовими очима їстиме моє серце — здається, саме такий поворот подій був в одному із моїх недавніх снів. Ні, у реальності я цього не допущу.

Хлопець, все ще широко посміхаючись, пройшов поміж парт, аби розміститися за останньою у нашому ряді. Я боялася навіть дихати, бо його погляд пік спину, мабуть, протягом усього уроку. Відволіктися вдавалося лише на контрольну, але щоразу, як рука завмирала над листком, замість біологічних термінів у думках кружляло обличчя цього Адріана.

За десять хвилин до завершення уроку краєм вуха я почула, як Алекс намагався дізнатися у новенького відповіді на запитання про органи дихання. На моє здивування і на Алексове задоволення, той підказав.

— Хіба у нього не було цього у шпорі? — здивувалася Ілсі, котра теж це помітила.

Я стиснула плечима, буцім мене це не обходило. А про себе відмітила, що вона стала цікавитися Алексом частіше, ніж зазвичай. Однак миттєва думка швидко розчинилася, бо далі я знову почала працювати над списуванням.

Через декілька днів стало зрозуміло, що новенький перетворився на улюбленця школи. Дівчата ходили за ним назирці, вчителі ледве не на колінах вмовляли брати участь в олімпіадах, хлопці запрошували у спортивні команди. Здавалося, світ завертівся довкола одного-єдиного хлопця, який, попри напрочуд підвищену увагу до його персони, відмовлявся від усіх пропозицій. Він наче і не помічав поглядів, спрямованих на нього, та пліток, якими він уже покрився з ніг до голови. Як одна людина може створити стільки хаосу за такий короткий час? Але його все це не стосувалося. Хода новачка була завжди спокійною, рухи рішучими, думки, певне, врівноваженими, бо погляд видавався глибоким, як море. І ті його фіолетові очі із синім відтінком зачаровували, заволікали, підкорювали своїй владі. Я губилася щоразу, як зустрічалася із тими очима, мій розум затьмарювався, і хотілося зникнути з лиця землі.

Але поки що я трималася.

Мене мучило питання: чому він такий? Чому байдужий до всього... окрім мене? Чи у мене параноя? Протягом цих днів, що Адріан Містар купався в увазі, мені здавалося, що він спостерігає за мною. І коли на уроках, сидячи на передніх партах, я повертала голову на задні ряди, він завжди дивився на мене і розтягував губи у посмішці. Коли я зрозуміла, що його ямочки на щоках змушують моє серце прискорюватися у шаленому ритмі, я припинила оглядатися та спробувала триматися від нього якнайдалі.

До цього я ніколи не думала, що мої сни можуть справдитися.

Справжнє жахіття розпочалося у вівторок на уроці фізики. Навіть не знаю, що на мене найшло. Певне, якісь магнітні бурі. Жаль, що у той день не було Ілсі — вона зосталася вдома з температурою. Якби вона була поруч, я би не потрапила у таку ганебну ситуацію.

То був день лабораторних. Я ненавиділа їх, бо геть не розумілася на цих задачках та дослідженнях. Довкола мене сиділи такі самі неуки, котрі розраховували на допомогу Ілсі, а тому завжди оточували її з усіх сторін. До відмінників пробитися нереально. Отже, я опинилася у відрізаному світі й гадки не мала, що робити з лабораторною. І, звісно ж, погляд мій зачепився за Адріана Містара, котрий сидів за дві парти позаду мене у паралельному ряді. Один.

І звідки у мене взялася та сміливість?

Я схопила свій зошит, чернетку, пенал, глянула у бік вчительки, яка поралася у шафі, забувши за своїх роздратованих важким завданням учнів, та перелізла за парту новенького, ненавмисно вдаривши його ліктем.

Головне — залишатися невимушеною і тримати обличчя.

Я відкрила зошит і стала робити початкові записи — теорію, яку вчора цілу годину визубрювала до кожної крапки. Він не промовив ані слова. Я взяла лінійку, розмірковуючи, як правильно визначити ту дурнувату ціну поділки. Він усе ще мовчав. Я таки приставила олівець до лінійки, щось там відраховуючи, хоча і гадки не мала, що робила. На цьому його терпець врешті урвався.

— М-м... Можна поцікавитися, що ти робиш?

— А хіба не видно?

Яким знервованим прозвучав мій голос!

Адріан скривився. Далі вихопив лінійку з моїх рук, підсунув до себе чернетку і почав виконувати моє завдання. Насправді я не дивилася, що саме він там шкрябав, бо з того моменту лабораторна цікавила мене не більше, ніж документальний фільм про, скажімо, динозаврів.

Він посміхався, коли підсував мені листок із готовими відповідями.

— Фізика — то не твоє.

— Угу, — буркнула я.

— Що потрібно сказати?

— Дякую, — відказала я, відчуваючи, що з мене глузували.

— Я Адріан, а як звуть чарівне створіння, котре не розуміється на фізиці?

— Авеліна, — моя ненависть до нього росла зі швидкістю світла.



Aillin Ai

Відредаговано: 04.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись