Уві сні

Розмір шрифту: - +

Зміна

Уночі приснився сон, один із тих, де з'являється Адріан.

Я сиділа в парку на лаві, розмовляючи з однокласником Алексом. Зненацька піднявся сильний вітер з піском, і через цю завісу побачити щось було неможливо. Коли врешті все втихомирилося і я спромоглася відкрити очі, переді мною постала безмежна пустеля. Скрізь червоні піски, і я серед них одна. Мене охопила паніка. В який бік іти? Як звідси вибратися?

Якийсь час я блукала пустелею. Сонце нещадно припікало; іноді мені здавалося, що скоро маю померти. Коли думка про це остаточно закріпилася в голові, я натрапила на оазу. Вона виникла перед очима так раптово, наче завжди там була, просто я була сліпою, щоби її розгледіти.

Втамувавши спрагу, я помітила чиюсь тінь біля себе. Адріан простягав руки, допомагаючи піднятися на ноги. Його фіолетові очі світилися у пітьмі — я не зогледілась, як день перетворився на ніч. Зненацька мене охопило відчуття безпеки та спокою. Пустеля віддалялася, в той час як оаза збільшувалась, у ній з'являлися будиночки та пальми. В очах Адріана був цілий всесвіт. Наші губи майже торкалися...

— Авеліно!

Я підскочила на стільці, ледве не падаючи з нього. Ірина Степанівна, вчителька математики, свердлила мене роздратованим поглядом. Гарно поспала, що тут казати.

Цього разу догани оминути не вдалося. Аліна Макарівна, котра знову наслухалася про моє нахабство дрімати на уроці, сварила мене добрі хвилин десять у присутності всього класу. Я ховала очі, намагаючись не зустрічатися поглядом з Адріаном, бо чомусь перед ним було найбільше соромно.

— Тепер сидітимеш з Алексом на всіх уроках! А Ілсі сяде з Тією! – гримнула класна керівничка.

Це означало, що мінятися місцями, як ми з Ілсі робили раніше, нам більше не дозволялося. Ми не у фаворі.

— Де справедливість?! Спить Авеліна, а віддуватися мені! — образився Алекс, котрий звик сидіти з хлопцями на останніх партах.

— Ти загубив два баскетбольних м'яча! І не признаєшся, як так вийшло! Так що не сперечайся, бо до кінця року так і сидітимете!

Часом бувало, що на Аліну Макарівну накочували подібні хвилі обурення. Вона хороша вчителька англійської мови та гарна класна керівничка, просто нашому класу завжди вдавалося засмутити чи розізлити її. Та найгіршим було те, що коли спіткнеться хтось один, від його вчинку страждають усі — така політика партії у дорослих.

Після цього інциденту Алекс якийсь час сторонився мене й майже не розмовляв. Ілсі проводжала його задумливим поглядом, але не наважувалася заговорити про те, що її там мучило. Я ж стала більше спілкуватися з Адріаном, чия поведінка зводила мене з пантелику. Один день він ходить веселий, сипить жартами, грає з хлопцями у футбол, підколює усіх навколо, інший день він похмурий, як осіннє небо перед дощем. І ні слова з нього не витягнеш —  усе «добре» у нього. Я гадала, що, може, в сім'ї негаразди, але коли на батьківських зборах побачила його маму, ця думка відпала. Було схоже, що у них хороші стосунки. Тоді у чому справа? У школі він ні з ким наче не сварився, усі його люблять і поважають. Дивина.

Якось я підсіла до нього у столовій. То було десь за тиждень до поїздки у Ласточкине.

— У тебе щось сталося? — наважилась я спитатися.

Адріан відштовхнув тарілку і набурмосився. Його очі збентежено обдивлялися порожню склянку.

— З чого ти це взяла?

— Ой, та перестань! То ти дзиґа, то, як зараз, статуя в Парфеноні — німа і самотня. Я, певне, маю бути щасливою від того, що ти хоча би щось відповідаєш мені.

Здається, мої слова підняли йому настрій, бо він раптово посміхнувся.

— Ніколи не помічав, що ти така балакуча.

— Тобі здається, — присоромилась я.

Він схилив голову набік.

— То... розкажеш мені? — заблагала я. — Нікому не скажу, клянуся!

Адріан продовжував посміхатися. Його очі блищали, що нагадало мені той сон, коли я блукала пустелею, а потім зустріла цього дивака в оазі.

— Що ти робиш сьогодні ввечері? — раптово почулося.

Я вклякла. Він хоче запросити мене на побачення? Невже? Після тієї розмови на фізиці про поцілунки ні він, ні я не торкалися цієї теми, старанно оминаючи навіть будь-які натяки Ілсі.

— Пішли в кіно?

Так, це однозначно побачення. Придумати відмазку? Погодитися? Тоді він розповість за себе, якщо я погоджуся? Чи не ризикувати? А може ризикнути, і тоді сни закінчаться?

— Добре, — я навіть не усвідомила, як слово самостійно злетіло з вуст.

Я обрала комедію. Не дивитися ж мені всілякі мелодрами з хлопцем на першому побаченні! Взагалі терпіти їх не можу. Тому «Таксі 5» — ідеальний на сьогодні.

Дві з половиною години промайнули весело. Адріан повернув собі настрій, і протягом половини фільму довелося рятуватися від його рук, які намагалися залоскотати мене до смерті. Ми розсипали весь поп-корн, тож він пішов за новим, який ми теж згодом розсипали. Я зламала стілець, точніше одну ніжку, коли потягнулась за пляшкою води, яку цей нахаба підняв високо наді мною, щоб я не дістала. Ми дуже голосно сміялись, і як би там дивно це не звучало, але нас ледве не вигнали за це. Образливо. Виганяти з кінотеатру не за сміття чи зламаний стілець, а за голосний сміх. Між іншим, реготали не ми одні. Просто ми реготали не з фільму...

Опісля ми прогулювалися центральним парком. Ви коли-небудь бачили сакуру? Ці блідо-рожеві квіточки мають якусь чаруючу магічну силу. У нашому місті сакур багато — майже на кожній вулиці, але у парку висаджена ціла алея. Повітря було теплим із солодким запахом перепічки, яку продавали неподалік.

Я знала, що це станеться. Знала з того самого моменту, коли мені приснився останній сон.



Aillin Ai

Відредаговано: 04.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись