Уві сні

Розмір шрифту: - +

Химера

Не знаю що страшніше: Ілсі зі своїми вимогами детально розповісти про побачення чи «золота еліта» нашої школи, представники якої невідомо звідки дізналися про поцілунок та смакували новини, готові роздерти мене на тисячу маленьких шматочків. Адріан, відчуваючи загальне напруження, намагався триматися поруч, однак це не рятувало від косих поглядів. В туалет зі мною ходила Ілсі, налаштована дуже войовниче, тож лише завдяки їй ще ніхто не спробував розквасити мені носа.

Зате мої сни почастішали. У них події мали більш похмурий відтінок, а часом перед очима взагалі поставала чорно-біла картинка. Дві ночі поспіль я падала у безодню, з якої мене ніхто не квапився рятувати. Третього дня потому дівчата з паралельного класу підстерегли мене після занять, заволікли за школу, де за деревами розбишаки полюбляли розпивати спиртне та смалити цигарки, і непогано так побили. Обличчя залишилося цілим, бо я прикривала голову, але тіло боліло ще довго, наливаючись синцями. Однак я ні словом не обмовилася про це Ілсі чи Адріану. Бо відступати від свого не збиралася.

Напередодні поїздки у Ласточкине, до якого готувався увесь клас, мені приснився сон, в якому нарешті з'явився Адріан.

Він сидів на самоті на залитій сонячним сяйвом зеленій галявині. Повіки закриті, руки схрещені на грудях. Я прилягла поруч, вглядаючись у його завмерлу постать. Щось було незвичне у ньому. Приглядівшись, можна було побачити, що його тіло злегка мерехтіло. Закортіло торкнутися його, щоби побачити, чи буде моє так само блимати. Однак рука зачерпнула порожнечу.

Адріан виявився міражем, близьким, але недоступним.

І за мить ми перенеслися до червоних пісків пустелі й Адріан зробився таким далеким, наче зірка у небі.

 

В автобусі я слухала музику в навушниках, хмурячи брови при кожній згадці про сон. Спочатку Ілсі спробувала вгамувати свою цікавість та не звертати на мене увагу, але її терпіння надовго не вистачило.

— Розкажи вже! Щось знову наснилося? — вона смикнула провід навушника.

Довелося розколотися, тож я оповіла їй останній сон із міражем.

— Може, вони віщі? — задумливо промовила Ілсі.

— Дурниці, — сама ідея здалась мені абсурдною.

— А що? Два твоїх сни справдилися. Звісно, не повністю так, як уві сні, але головні моменти, як от поява Адріана у нашому класі та поцілунок, відбулися у реальності.

— Але що тоді означає цей третій сон, га? Виявиться, що Адріан — примара, яка може розтанути у повітрі, чи що?

Ілсі стиснула плечима. Тлумачення снів не було її сильною стороною. Як і моєю.

Ми старанно збирали матеріал для проекту. Я поважно ходила з блокнотом, записуючи свої враження та деякі історичні відомості, що нам повідомляв екскурсовод. Ілсі фотографувала краєвиди і робила групові фото. Ще за нами слідувала Тія, котра час від час підгодовувала цукерками та батончиками. Адріан вештався десь із Алексом, і до кінця екскурсії ми їх не бачили.

Перед поверненням до автобусу нам надали з годину вільного часу, і клас розділився на групки. Адріан виник із нізвідки, схопив мою руку і, перш ніж я змогла щось зрозуміти, потягнув мене у бік лісосмуги.

— Ходімо, покажу одне красиве місце, — прошепотів на вушко.

Я лише мимохідь поглянула на Ілсі, і та розчепірила пальці, махаючи долонею. Надіюся, прикриє перед вчителями, якщо вони зненацька кинуться нас шукати.

Скоро ми вийшли на маленьку галявинку у яскравому світлі сонця. Адріан швидко розвернув мене обличчям до себе і пристрасно поцілував. На його грудях висіла камера, і я, сміючись, відсторонилася, знімаючи її з його шиї.

— Що ти фотографував?

Та моєму здивуванню не було меж. На камері були виключно мої фотографії!

Я підозріливо поглянула на нього.

— Це як розуміти?

Він блиснув посмішкою.

— Хіба не ясно? Я маніяк!

Я кинулась геть від нього, заливаючись сміхом. Адріан спробував спіймати мене, щоби повернути камеру, але я ухилилась і вибігла на середину галявини.

— Спіймай мене, якщо зможеш! — жартувала я.

— Думаєш, не зможу? — він підняв брови.

Я облизала ще теплі від його поцілунку губи, і ми знову зірвалися з місця. Я пересікла галявину та промайнула декілька дерев, рухаючись униз по схилу.

— Вел!

Його раптовий вигук був сповнений страху і невіри. Я спробувала зупинитися, миттєво злякавшись невідомого, але тіло занесло уперед, а ліва нога послизнулася, сіпнулася, тягнучи важке тіло до землі. На секунду я відчула, як серце підстрибнуло угору, немов прагнуло вирватися з грудей, аби не впасти у прірву, що майоріла унизу. Я ще зробила якісь помахи рук, щоби втриматися на обриві, та розум завідомо знав, що це не допоможе. Я приречена. Я маю впасти.

Краєм ока я бачила, що Адріан біг до мене. Але було пізно. Справджувався зовсім не той сон, на який ми з Ілсі думали!

Далі я втратила свідомість. Прокинулася від яскравого світила, що різало очі. Я підняла повіки, оглядаючи галявину та схвильоване обличчя Адріана. То я жива? Але як?

— У тебе нічого не болить? — стурбовано запитав він.

Я поворушила пальцями рук, потім ніг, зігнула коліна. Поки що нічого.

— Допоможи встати, — прохрипіла.

Він підтримав мою спину і допоміг сісти. В його очах відображувалося полегшення.

— Що сталося?— – запитала я.

— Ти не пам'ятаєш? Ти впала зі схилу.

Так... Тепер пригадую.

— Однак я зірвалась униз... Як я знову тут і ціла-цілісінька? — мої долоні не мали жодної подряпини — дивина.

Адріан відвернувся вбік. Він щось приховує?

— Таке тобі не вдасться від мене приховати. Розкажи правду.



Aillin Ai

Відредаговано: 04.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись