Варта

Розмір шрифту: - +

Масштаб війни (Новела)

"Масштаб Війни або Варта"

  Усе це почалося задовго до мого народження. Сонце сотні, тисячі раз ховалося й визирало з-за горизонту, день сумлінно зміняв ніч, а земля завмирала й оживала, керуючись диханням єства, яке то послаблювало зв`язок із життям, напускаючи краплину вічного холоду на все існуюче, то знову його знаходило, напуваючи його таким бажаним, необхідним теплом.  І весь цей час існували боги, чудовиська, й ми.

   Ясна річ, що три подібні сили просто не можуть співіснувати без конфліктів.  Нехай суперечності будуть малопомітними, стертими, але ясно, що вони неминучі. Батько говорив мені, що йому говорив його батько, про те що наш десять раз прадід був першим, хто побачив чудовиськ. Тоді вони були ще зовсім слабкими й лякливими. Настільки, що наші предки вважали за ганьбу звертати на них багато уваги й лише сміялися їм услід, коли ті невпевнено оминалися біля нашої оселі.

  Боги, здавалося, взагалі не помічали існування цих дивних химерних істот. Та й навіщо? Вони надто величні для того, аби витрачати свій час на той непотріб, що не сміє заходити на територію їх чертогів. Проте ми знали, що вони складають  велику небезпеку. Аби ж то нас тоді почули! Нажаль, наші вседержителі були глухі до молитов, які ми до них підносили. Вони лише зорили на нас своїми ясними очима й хитали головами. Жертвоприношення в їх ім`я мало чим допомогали. Я не жаліюся: це чудесно, коли твій бог поруч тебе, справжній, має плоть і кров, але при цьому не позбавлений всемогутності  та мудрості, накопиченій у вічному житті, проте… Іноді я заздрю тим, чиї вседержителі невидимі й безликі.  У такому випадку, роблячи все по їхнім заповітам, ти маєш певність, що вони вдоволені. Навіть, якщо це не так. Ілюзія, фантазія… Але хто ж надасть гідний аргумент в супротив?  З нашими складніше. Ми бачимо їхню відповідь відразу. Ми відчуваємо їх гнів та їхню ласку без пошуку знамень та натяків. Вони просто є. І все ж, це не робить нас ближче до них. Надто вже багато чому нам треба навчитися. І все ж, у них є недолік. Вони недооцінюють чудовиськ. Наші предки вели записи, передавали слова з вуст у вуста аби повідомити  наступникам страшну істину:  самі вони стають сильніше, а їх чисельність невпинно росте. Старий Гаал вважав, що настане день, коли вони порівняються в своїй могутності з богами.  І тоді, навіть магічна колісниця Рані, на якій він кожного ранку подорожує ниткою творіння до небокраю, аби витягти звідти сонце, не врятує їх.

  Мені менше весен, аніж було батьку, коли він вперше пішов на бій з чудовиськами, проте вибору немає. Сьогодні я маю замінити його на почесному посту. Після останньої  битви він зовсім занеміг і навряд чи зможе уберегти обитель від наступу ворога. Весь ранок я сидів на пагорбі й роззирався довкола.  Великий бог Рані знову рушив будити сонце й мені стало трохи спокійніше.  Декілька діб тому він не виїхав назустріч горизонту, як завжди, й ми думали, що настане кінець світу. Це було жахливо. Світанок тоді довго не хотів наступати, небо заволокло химерними та зловісними хмарами, холод простягнув свої хижі пазурі до нашого чертогу. Усе було настільки погано, що богиня Зіда розпалила внутрішнє вогнище творіння, аби відігнати загибель від нашої обителі.  Дерево смерті з німою погрозою скрипіло своїм розлогим страхітливим гіллям, і здавалося, із саркофагів наших предків, які простерлися попід  ним, обплетені його чорним корінням, вихопився пронизливий стогін. Магічна колісниця скорботно стояла біля основного чертогу, а її оператор сховався у своїй келії й від страху волів не показувати звідти навіть свого носа. Ми прибилися до передпокою центрального залу, очікуючи на неминуче.  Проте сонце зійшло. Зовсім кволе й нещасне, воно вихопилося в сизому серпанку понад горизонтом, повертаючи  до наших душ надію. Великий Рані стояв і зосереджено дивився на нього. Батько говорив, що його міць наскільки неймовірна, що він може й не їздити на колісниці до горизонту, аби збудити сонце. Просто так надійніше й простіше. Проте дід наполягав, що це зробив інший бог. Він бо знає, що їх багато. Проте ми йому не вірили. Того дня він помер. Все таки пазурі холоду дотягнулися до його ослабленого серця. І нас стало менше. Він зайняв своє місце серед предків біля дерева смерті, аби вічно оберігати це місце уже незримим та нечутним духом. Це наша плата богам за всі блага, які ми отримуємо при житті.  Так ми живемо.

  Мені було страшно. Тепер на мене покладена велика відповідальність. Я здригнувся від несподіванки,  коли хтось доторкнувся мого плеча. У задумі я не помітив, як батько підійнявся на пагорб. Спершу він стояв поруч і мовчки зорив на нитку творіння, яка виблискувала світанковим багрянцем у вранішній імлі, проте потім зітхнув і запитав:

- Готовий?

- А до цього можна бути готовим? – криво посміхнувся я.                             

- Напевне ні. Але ти все одно маєш бути готовим – він перем`явся з ноги на ногу. Ледь помітно скривився, ступивши на пошкоджену. На секунду його очі стали пустими. Він думав про те, чи зможе знову ходити, як раніше. Я знаю. Потім його погляд знову став осмисленим – То покажи старому, так це, чи ні!

  Він ринувся в атаку, але я вчасно відстрибнув назад. Далі, він спробував вибити мене з рівноваги, й хоча підчепити мене за ногу йому не вдалося, все ж він встиг штовхнути мене боком так, що я мало не злетів з пагорба. Проте, запримітивши подальший напрям його наступу я вчасно зійшов в бік і зібгав його в задушливий захват. Трохи притиснувши я відпустив його. Батько вдоволено закивав головою. Говорити відразу було складно.  Через декілька секунд він все ж сказав:

- Ти молодець. Проте, пам`ятай, що я – не вони. Колись я підібрався достатньо близько до одного з них. Жоден захват їх не зупинить. Це більше вправи на спритність для захисту, аніж для нападу.



Окнемуан

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись