Відображення без світла

Розмір шрифту: - +

Розділ 5. ???? [без назв]

1.

Єдність була лише ілюзією, однак її вистачило, аби розум знову став довірливо слідувати порухам свідомості з її не спотвореною відсутністю сподівань ідеологією необхідності діяти заради вигаданої мети. Існування ще раз мало перетворитися на заманливу гру пошуків шляхів уподібнення.

Відчуття надмірного хаосу змусило поглинати нерівномірні викиди дійсності. Звуки й контури у своїй кульмінації надокучали вже деякий час, безслідно розвіюючи сліди спокою блаженного забуття. І в тому, певно, крилася причина, досі не відома. Суцільний рух у сутності, що також рухалася. Контури, що доповнювалися чіткішими обрисами з подібними характеристиками. Все єдналося в дії до змін, однак надмірній.

Сприйняття оточуючого здалося зайвою забавою з непевними правилами. Дійсність марно зворушувала, самовпевнено звертала на себе увагу й із холодною впевненістю затягувала в свої тенета постійності та уподібненості.

Ані болю за ймовірністю забуття, ані суму за відсутністю необхідності пізнання не було. Лише запізніла поважність вдаваної важливості планомірно наближалася до свідомості, аби унеможливити наявність сумнівів про незамінність схибленої дійсності, такої далекої від сірої тьмяності в маревах червоного світла, однак єдиної й неспростовно поточної. Інші варіанти, окрім того, аби повернутися й дієво спостерігати, дискваліфіковувалися із метою запобігання розуміння неповноцінності, проте абсолютної успішності те дійство не здобуло. Відчуття сірої проглядної пітьми не могло так просто зникнути, не зуміло забрати в моєї сутності останні приємні образи існування.

Схиблена дійсність, нівелюючи в своїй вдаваній величі, спростовувала все, що її не стосувалося. Вона наполегливо обіймала час і не дозволяла йому сіпатися врізнобіч, аби той не оминав визначені для неї межі ймовірності плину. Оманлива правдивість, з якою дійсність була уповноважена підкорювати характерні особливості оточуючого, дратувала й спотворювала варіативність. Сліпа підпорядкованість схибленій панувальниці поступово почала знову підкорювати мою сутність, досі ще не до кінця возз’єднану, однак передбачувано повноцінну.

Рухомі контури раптово інтерпретувалися як силуети людських істот, що зручно розташувалися на фоні пласких однотонних меж. Їх дієздатність трохи дратувала, адже змушувала розум слідкувати за змінами положення частин їх сутностей у просторі, що байдуже хапав усі бездумні порухи схибленої дійсності. Певно він також був не повен глузду й аж ніяк не переймався щодо того. Поглинати рух, спотворювати його характерними особливостями агрегатних станів речовин та, звичайно, підпорядковувати їх незамінному часу, нахабно обмеженому, однак тим не менш надто вагомому, аби його не сприймати як щось належне всьому й повсюди. Простір пручався рухам ймовірністю перешкодити їм присутніми зайвими елементами оточуючих предметів, що істоти сприймали як прикрі випадковості непрорахованих вчинків, але того було замало, аби повноправно вирішувати, чи варта та чи інша дія реалізації в просторі. Змушений погоджуватися з намірами дійсності та її приречених на пихатість мешканців, простір із жорстокою невблаганністю догоджав також і всім їх недбалим вдавано помилковим рухам, що так їм надокучали невідповідністю вдавано власним пустим задумам.

Моє тіло й досі лежало на нижній полиці потяга, а очі сприймали контури нібито знайомих пейзажів. Досить банальне явище як для перебування у вагоні, проте саме на необхідності подібного перебування й наголошував розгублений розум. Свідомість недбало чіплялася за логічні зв’язки його алгоритмів та самовпевнено розривала їх, керуючись лише суб’єктивним впливом вражень від визнання їх перебільшеної правомірності.

Вигляд пейзажу дратував ідилічною узгодженістю з настановами суспільного виховання. Співіснування меншостей із більшостями, покора й навіяна впевненість у правомірності подібного роду устрою. Марні одиничні заперечення та непомічені провокації лише підбадьорювали вдаваність праведності й бездумного слідування закономірностям покори. Самоорганізація – лише підпорядкованість приреченості, прагнення – зайвий клопітливий наслідок розвитку. Споглядання пейзажу обезсилювало мотивації, підло піддаючи їх сумнівам змістовності небайдужого ставлення до марева успіху. Воно гнітило пориви до самовираження й породжувало відчуття безглуздості суспільного визнання. Марнотратство й економність стали лише характеристиками далеких від сутності моїх намірів дій, що породжували жадану відсутність ідилії й блаження.

Природу вже мали б спотворити, зруйнувати, і занедбана пам'ять містила про те свідчення, однак проявів не було помітно, поки що. Страх того, що потяг був останнім залишком неідилічної сутності, єдиним, що досі існувало, охопив цілковито й викликав панічне заціпеніння. Невдовзі мала бути зупинка, а мій квиток дійсний лише доти, доки потяг не дістався станції. Ймовірне пересування пішки пейзажною беззаперечністю лякало приреченою незмінністю. Лише оточуюче, що було породженням штучної алгоритмічності, могло зарадити моїй непевності пересування в умовах спотворених раціональності, пам'яті й розуму. Тільки недосконалість елементів схибленої дійсності доводила моє право на присутність.

Відчуття активності власного тіла видалося заманливо доречним. Зміна його положення на сидяче стала проявом заспокійливого ритуалу вступу до кола рухомих контурів. Мій людиноподібний силует став лише недолугим доповненням спільноти присутніх у потязі, групи завзятих гравців у спаплюження пейзажної ідилії, членство в котрій змушувало вірити, що ще десь мав бути простір, якому не притаманна була б досконалість природи.



Осмій

Відредаговано: 15.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись