Відступ

Розмір шрифту: - +

Відступ

"Я втратив рахунок дням. Календар, де я чиркав хрестики, давно лежить без діла. Мені страшно на нього дивитися, ніби то портрет Доріана Грея. Буцім-то, якщо я на нього гляну, увесь цей час накинеться на мене й перетворить на спотвореного сивого старця. Так... Дні й ночі злилися в одну-єдину тягучу субстанцію. Вона схожа на бридку нугу, яку ніяк не можеш проштовхнути в горлянку.

Але я знаю, що все не дарма. Треба просто це пережити. Я уже звик. Навіть отримую задоволення. Нещодавно ми випадково зловили куріпку. Вона застрягла, коли пробиралася через металеві уламки. Ми недостатньо її обпатрали, пересмалили на багатті й у нас не було чим її приправити, окрім солі й перцю, але це було найкраще, що я куштував за все життя.

Я знаю, що мені лише здається, але тут все по іншому, тату. Скажи мамі, що у мене все гаразд. Розкажи про новини, будь ласка, у нас з хлопцями немає інтернету й зв`язок майже не ловить. Не знаю навіть, коли до тебе прийде це повідомлення. Люблю вас, Свят."

 

З боку лісу щось зашаруділо й солдат миттєво здійняв автомат:

– Cвої! Злазь з пагорба, ану як тебе побачать? – Свят опустив зброю й завченим рухом протягнув ремінь так, щоб було зручно з нею йти. Він спустився вниз і кивнув товаришу, який великою тінню вихопився з сутінок.

– Я хотів відправити повідомлення. Нагорі хоч на одну паличку ловить, а тут уже все, глухо – вони неспішно побрели до своїх, минаючи сигнальні розтяжки.

– Вирішив, що за два роки боїв виробив імунітет до куль?

– Ти що, він у мене від народження був. Я тут просто його підсилюю. Мало там що... – здавалося б, вони тут тільки третій тиждень, та ноги вивчили стежку так, що не доводиться придивлятися до землі. Тому вони вільно говорили далі.

– Добре, жартівник, я серйозно. Не втрачай голову, реально небезпечно. Мені звісно, твій спальник знадобиться, але ж ти анекдоти гарні розказуєш... Іноді.

– Обстріл був годину тому. Вони вже всі в дрова, які там кулі?

– І то правда. Ох, якби можна було взяти ще двох молодців, та ми б їх...

– Не можна.

– То їм гупарити по нам можна, а нам...

– Заспокойся. Ти починаєш говорити, як салага.

– Бо ми нічого не робимо!

– Підстав одну щоку...

– Дурня собача. Мені дід як казав: "Підставив одну щоку, підставив другу, а потім руку в кулак і межи очі бовдуру!". Його цьому, між іншим, священик навчив.

– Не від нас залежить, що робити.

– Та знаю я.

Нарешті вони вийшли до залишків свого взводу. Командир грав в карти з ще двома товаришами неподалік напів закопаної машини піхоти, механік відчайдушно намагався вигнути ломом зім`ятий лист броні, ще двоє солдатів поодаль заварювали чай в ямці, щоб не було видно диму.

– Сєма , мож тобі допомогти, га? – запитав Свят у механіка. Той утер пота з лоба й роздратовано відповів:

– У мене вже всі запитали? Є ще бажаючі? Я сам! Тут робота тонка, ви ще мені щось поламаєте...

– Та що ж там можна ще поламати-то? Машині кир... – почав було товариш Свята, але той стукнув його ліктем:

– Добро, Атос, ти ж бачиш, що він не в собі. Не займай його.

Вони підійшли до командира й запитали:

– Що з Екзібітом? Якийсь він нервовий – стрункий чоловік з суворим обличчям і ранньою сивиною поклав карти й подивився на солдатів:

– А ви б не нервували? Ці покидьки розфігачили останню працюючу машину. Він довбався з нею два тижні, а тут рррраз! – командир стукнув кулаком по ящику під снаряди, який служив столом, і всі в таборі подивилися в його бік. Він заспокоївся і знову взяв карти в руки – не беріть до голови. Відпочивайте, вам же завтра чергувати.

Чоловіки йшли до свого намету й обдумували реакцію командира:

– Він і сам не в порядку.

– Може знає щось, чого ми не знаємо?

– Йому згідно звання належить – почесав потилицю Атос.

– Обстріли стали в останні два дні більш точними. Може місцеві навели?

– Ти гадаєш, що він би через це так знітився? Ніби вперше.

– Твоя правда.

– Що, ходімо попросимо в хлопців чаю, та й підемо спати? Ранок вечора... Блін, як це по нашому сказати? От же ці радянські мультики, слова прямо в мізках висічені...

– Забий, я зрозумів, що ти хотів сказати.

– Добре, що ти тямущий.

– Так, комусь з нас просто доводиться таким бути.

– Гей! – Атос легко штовхнув побратима в плече – Он закінчиться все, стану академіком, ти ще мої книги читати будеш! Наууучні!

– Ну-ну. Хотів би я на це подивитися.

Ніч не минула спокійно. Ворог зібрався з силами й знову почав палити по їх позиціям усім, чим міг. Вже навчені солдати сиділи в укриттях й травили жарти про мазил з іншого боку. Щоправда, декілька снарядів упало досить близько. Земля ходила ходором, повітря пронизував свист, а вони, можна сказати, медитували. Для них це вже була звична музика.

Свят сидів, притулившись спиною до сирої мішковини, якою покрили стіни бліндажу й думав про те, що вони просто витрачають безцінний час: "Атос правий. Хоча у ворога сильна підтримка, він не готовий до того, що вони можуть напасти. Він звик, що вони тільки огризаються й не йдуть вперед".

У нього не було ілюзій нібито перемога буде легкою. "Це буде довбане пекло" – як казали йому на навчаннях, відмовляючи від контракту. Але вона потрібна. Ще трохи й лінія розмежування почне повзти вглиб його батьківщини й тоді вони вже нічого не зможуть зробити. Це наче каменепад, лавина або сельовий потік. Як тільки він набирає розгону, його неможливо зупинити.



Окнемуан

Відредаговано: 04.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись