Вербена

Розмір шрифту: - +

Вербена

Малюсінька свідомість під впливом наркотичних жахіть. Чи може, не наркотичних? Я знаю, що жахіття трапляються і у чистих свідомостях. Той, що однієї крові зі мною – знає як це. Живе собі у своєму пеклі. І має собі своїх катів. Усі вони його клони. І йому здається, що померти дешевше. Наївний.

Вона рухається весь час, як акула, для якої лишитися без руху є поняттям, тотожним смерті. О, так, ні дня без руху. І навіть сьогодні. Ні дня на самоті. Порожня і ціла. Заповни себе кимось і чимось, бо так сьогодні почуватимешся прекрасною, і не інакше. Під барабани, ігнорячи нормальну музику… хотіла, аби вони там стукали вічно, у своєму алкогольному трансі, випендрюючись одне поперед одного і не свідомлячи себе у тому ґвалті. Потрібні по-справжньому лише їй одній і більше нікому. Потрібні, як повітря, бо саме крізь їх вібруючі стіни вона бачила піщані бархани і золотаві кульки, що котилися за вітром. Зміїними заламливими рухами, головою вперед і вгору, під палючим сонцем, поки чиїсь настирні тремтячі пальці не вирвуть тебе з твого прекрасного світу і не повернуть у підвальне приміщення, наповнене усміхненими каліками, та пропахле алкоголем, насиллям, сексом і агресією.

Щось не так з тобою коли у всіх, хто опиняється поруч тебе, прокидається такий тваринний інстинкт самозбереження. І усі вони, до того такі безпечні і травмовані лише власними болючими бажаннями прихилити своє слабке Я до чийогось іншого слабкого Я, прагнуть раптово втекти, захиститись і бути сильними. Бути напоготові. Не вказуй імен, не розповідай про них нікому, не кажи, що вони бачили тебе живою.

Зів’єш собі гніздо із старих газет, засмикнутих повінчаних  прищепкою штор, брудних філіжанок, та купи невипраного одягу, заліпиш стіни фотами, де твої колишні друзі посміхаються, а може, насміхаються з твоєї недолугости і болю. Замажеш вікна кровю і заблокуєш телефонні дзвоники горловими спазмами. Увімкнеш гучну музику, що колись подобалася тобі. Ще задовго до того, як ти почав заживо гнити. До того, як перетворив себе на ходячого зомбі з чорнильними патьоками з мертвих зінниць. А тоді, будеш собі тихенько помирати. Загортаючись у відмерлу шкіру і посипаючись сіллю від висохлих сліз. Правда затишно? Це так драматично, що аж самій хочеться здохнути. З тобою за компанію.

Та я краще почекаю. Ти ж усе одно воскреснеш. Ми ж з тобов одної крови – Ти і Я. А отже, і ти воскреснеш. Бо я ще слухатиму твою музику знову. І твої божевільні ідеї. Життя таке жорстоке саме тим, що не припиняється навіть тоді, коли здається, що уже припинилося. І ти чекаєш, що після смерті ти опинишся у раю, а ні… ти відкриваєш очі і бачиш, що … не помер. От же ж, бляха… доведеться жити.

Заблукала у власному районі. Зачинилася зсередини у своїй квартирці і нікуди тепер. Нє, я не вказуватиму імен, звісно. І посилань не даватиму, не бійся. Ніхто не довідається про те, що ти бачив мене живою. І що я бачила тебе живим. Будь сильним. Будь напоготові. Бо ж на тобі запах моєї вербени і мій погляд був на тобі, а це як мітка, знаєш. І тепер ти теж хворий на оту загадкову хворобу з незмінним симптомом – інстинкт самозбереження.

 

 



Єва Єндрик

Відредаговано: 15.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись