Вересневий бузок

Розмір шрифту: - +

Життя триває (Вересневий бузок-2)

Щедро умитий сонцем ранок викликав якийсь незрозумілий настрій. Відчувалося: трапиться щось небуденне. Але що? Чого чекати?

От би чогось доброго! «Дай, Боженьку, добре»- шепотіла, якось підсвідомо розправляючи  скатертинку на столі, «дай, Боженьку, добре».

 Сиділа напружена, як струна. І коли постукали у двері (дзвінок знову вийшов з ладу), смикнулась від несподіванки.

  • Ой, хто там? –кинулася до дверей.
  • Свої бабусю, свої! –почула у відповідь голос, який би з мільйонів подібних  не переплутала.
  • Іванку! –зойкнула, - внучку!
  • Відчиняй, бабусю, це я!

Чи то руки так тремтіли, чи й справді замок тугим став, бо крутила його, крутила, а він, як на зло, не відкривався.

  • Зараз внучку, зараз відчиню, почекай, моє сонечко. От я незграбна!...

Нарешті замок клацнув і у відкритих дверях постав міцний хлопчина - її Іванко у міліцейському мундирі.

  • Бабусю, ну, як? –Іванко по дитячому крутнувся перед Паранею ,ще й каблуками цокнув.
  • Ой,  а ну, не кривляйся! –бабуся спробувала бути суровою. –хіба я тобі полковник, чи що? І вже радісно додала: - та хороший,  прямо красень! Ой, плакатиме чиєсь дівоче серце!

Сама себе посварила. Хіба ж так треба було зустріти онука?

Бач, не забув, до неї, бабусі Парані першої завітав, не до батька, до неї. А вона плаче. І не розбереш, чи то сльози радості, чи печалі.

Через силу усміхалась, за стіл садовила. А в очах, не по-старечому яскраво-синіх, бриніли сльози.

  • Бабуню, ну, чого ті все плачеш? –насторожився онук. – Радіти треба зустрічі.
  • А я, Іванку, й радію! Он ти який тепер!...

Чи ж так було насправді? Ні, вона таки раділа. Мабуть, так радіє творець, який ще недавно тримав в руках шмат граніту, обробляв його, витесував і ось – чудовий витвір.

А чи не вона, ніби вчора, взяла в руки маленький згорток з кволим немовлям, який привіз син зі страшною звісткою: воно вже напівсирота.  Оленка, невісточка, жартівниця і працелюбка, померла при пологах.

- Ось такі справи, мамо, - зітхнув і змовк, згорьовано ковтаючи дим цигарки. – А потім додав:

   - Я тобі дам, оформити! –зойкнула Параня. – Виростимо! От тільки б Господь мені життя дав.

Буду його про це прохати!

  Ніби вчора те було. Ой, було, було!...

   Спогади гортають книгу пам’яті.  Ти диви, які вони гострі, як шпигають серце!

Стільки років минуло, а болить, ой, як болить!

… Як і тоді, б’ють по обличчю Парані,? Заростів, через які вона з коханням робить останні кроки назустріч вічності. І розривають тишу сухі. Мов удари долонею по обличчю, постріли енкаведистів, і фимелячі укуси револьверних куль, від яких її, Параню, закриває коханий своїм тілом.

Темніло в очах, здавалось, вітер розвивав крики переслідувачів на ? і слова, наче макові голівки, розпалися зернятами звуків. Останнє, що затямила: А дівка його, здається, буде жити. Диви, та вона з пузом!...

І моряк огорнув все навколишнє.

   На віку, як на довгій ниві. Оклигала після повернення і пішла по етапу. І надовго став «Дальлаг» її постійним місцем перебування.  Там і синка, Василя, народила. Втім, хіба вона одна була там така? Як виживали, до цього часу не розуміє. З тавром «Сім’я ворога народу», замотуючи п’ятирічне хлоп’я  в рвану кухвайчину, вийшла, нарешті, на свободу. Та що то була за свобода! Спробуй влаштуватися на роботу з таким тарвом, як у неї.

Коли дозволяли у рідні краї повернутися, хотіла у місті на завод влаштуватися. Так біографія ж…

  • З такою анкетою, жінко, краще з моста та в воду! –порадив кадровик. –Ворогам не місце у нашому суспільстві!

У приміському колгоспі, куди таки взяли скотаркою, попередили, щоб ніякої агітації. Сиди, мовляв, як миша, бо знову в табір підеш «сосни косити».Спасибі, дозволили жити в покинутій хатці. Обмазала її, вибілила –чим не жити? А там і Василько в школу пішов.

   Здавалося, життя налагоджується, так на тобі, війна.

   До цього часу відчувається присмак курних доріг, якими гнали худобу в евакуацію. Під бомбами. В негоду. Боючись потрапити в оточення. Василько з лозиною в руках, цьохкав не гірше заправського пастуха.

А сорочка розірвана, ноженята в рваних шкарбанах…Горе, та й годі!

    Коли здали худобу, знову виникло оте: що ж далі? Куди йти, до кого прихилитися?

   Сіла з сином на лавицю біля напівзруйнованого вокзалу, та й думала гірку думку.

Тим часом санітарний поїзд  підійшов. До нього потяглася вервечка поранених бійців.

Загуркотіла підїжджаючи машина. А там в закривавлених бинтах. А санітар –один. Схопилася, почала допомагати поранених в вагон доправляти.

  • Спасибі тобі, добра жінка! –подякував сивовусий санітар, коли упоралися. –Це твій? –запитав про Василька.
  • Мій.
  • А звідки ж ви? Бачу, не місцеві.
  • З-під Кривого Рога ми. Худобу евакуювали.
  • Здалеку! –зітнув санітар. –Як же тепер додому добиратиметеся?
  • Хто зна…

  Може, на тому б і закінчилося розмова, ті її перервало напружене гудіння з неба.

Хрестатий літак, мов вихор, пронісся вздовж кулеметними чергами.



Володимир Сердюк

Відредаговано: 07.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись