Верховний Маг

Розмір шрифту: - +

Memento Mori

Річард сидів біля багаття на поверхні. Маленькі химерні сніжинки падали на його темне волосся й посірілу від пригод робу. Десь за муром завивав вітер, рухаючи голими гілками дерев. Юнак перевів погляд на паладинів, що носили мішки і ящики недавно прибулих за велику браму Дун Хіліму. З того часу, як Великий Ліс згорів, пройшов вже тиждень. Кажуть, що навіть тут, в горах, було видно дим від цієї жахливої пожежі.

Дізнавшись про смерть Аурмінд, Меріель кілька днів сиділа в своїй кімнаті. Від людей, що жили поруч, Річард чув, що ельфійська правителька плакала майже весь час, роблячи перерви тільки на сон. Через три дні вона таки з’явилась на людях із великими синяками під очима, та одразу було зрозуміло, що в майбутній битві толку від неї буде мало.

Кілька днів тому, розвідники почали доповідати про поодиноких упирів, що бродять горами, ніби вишукуючи чогось.

Прибувши в дворфське королівство, в Річарда було багато роботи. Він, Тіріон, Торвальд і Вольпа, яка прийняла на себе обов’язки сестри, складали план дій. Весь вільний час юнак любив проводити тут, біля багаття, слухаючи гру старого менестреля, якого всі звали Стенлі.

- Я так і знала, що знайду тебе тут. Твоя подруга шукала тебе.

Біля Річарда всілась рудоволоса жінка в теплій куртці й грубих штанах. Вона виставила руки вперед, гріючи їх до вогню багаття.

- Вольпа…

- Індріс. Сестра розповіла мені все. Ось ми і знову тут, де, можна сказати, почалась наша спільна пригода.

- Але ми обоє вже не ті, що були раніше.

- Річарде, я запитаю прямо – в нас є хоч якісь шанси перемогти?

Юнак похилив голову.

- Хіба якимось дивом нам вдасться вбити Тристрана.

- Зрозуміло.

- В мене є план, але я хочу аби ти пообіцяла мені дещо.

- Звісно, будь-що, якщо це допоможе перемогти.

- Швидше за все я помру.

- Беру слова назад, будь-що, але ти повинен залишитись живим. – перебила його Вольпа.

- Дослухай до кінця. Я знаю Тристрана. Завжди більше ніж втілити свої плани в життя, він хотів довести мені свою правоту. Якщо я вийду до нього, то він точно захоче поговорити. Я візьму з собою Ану і меч. Коли він буде готуватись вбити мене, Ана повинна буде проштрикнути його серце Екскалібуром. Знищити серце одержимого – єдиний спосіб розірвати контракт з демоном й упокоїти його душу. Швидше за все я помру або буду смертельно поранений, тому ти повинна будеш забрати звідти Ану. Не думай про те, що станеться зі мною, просто врятуй дівчинку. Вона – надія для всіх нас.

Жінка мовчки слухала розмову мага аж поки він не закінчив, після чого так само мовчки встала й кивнула.

- І все ж, постарайся повернутись живим. Va faill, Istar. – сказала вона відходячи від багаття.

***

Минуло небагато часу, як біля багаття вмостився ще один відвідувач.

- Добродію, вип’єте зі мною, аби зігрітись в цей холодний день?  - сказав рудоволосий чоловік й протягнув коричневу пляшку з рідиною.

- Звичайно.

Юнак взяв дарунок Ерона й випив трохи його вмісту, від чого скривився. Пекуче пійло на смак нагадувало щось середнє між грогом і звичайнісіньким спиртом.

- З тобою вже все нормально, Ероне?

- Так. Як я і казав колись панні Вольпі, на мені все заживає як на собаці.

- Так, тепер пригадую. – Річард легко посміхнувся.

- Чим займетеся, після завершення цього всього? – сказав чоловік, відпиваючи ще трохи ядерного пійла.

- Я не думаю, що для мене буде «після».

- Перестаньте! – рудоволосий хлопнув мага по плечу. – Звісно ж буде. Не знаю як ви, а от я ще не збираюсь помирати. Коли ми переможемо, я куплю собі невеличкий будиночок десь, де не так жарко, як в Треморі, зніму цілу купу куртизанок і буду розважатись з ними днями й ночами.

- А сил то в тебе вистачить на цілу купу? – Річард криво посміхнувся.

- А то! Я ж лицар як-не-як!

- Ерон, йди сюди, ледацюго, мені потрібна твоя допомога! – викрикнув один із воїнів  Фери.

- Та йду вже, не бурчи! Добродію, коли це все завершиться, давайте сядемо десь і нап’ємось до відвалу?

- Якщо хіба за твій рахунок.

- Коли виграємо, то я буду пригощати всіх, хто буде в корчмі протягом цілої ночі!

- А якщо ми не переможемо? – холодно сказав юнак.

- Ніяких «якщо», мій добрий друже. Тільки перемога!

- Ну тоді ловлю тебе на слові, Ероне. – з широкою посмішкою на вустах, промовив маг.

***

Минуло трохи більше години, як до багаття підійшла Девора. Вона всілась біля Річарда й трохи притулилась до нього.

- Ти зустрічався з ним, батьку?

- То був вже не Тристран, якого ми знали. Він вклав угоду з демоном й тепер в ньому більше нема нічого людського.

- Шкода, що не можна повернутись в ті часи, коли ми були дітьми. Пам’ятаєш як ти водив нас на прийом до тої княжної?

- Це там, де Тристран перекинув келих вина на ту баронесу, вона почала спочатку кричати, а потім вона почала вибачатись, коли я хотів оплатити очистку її білосніжного плаття?

- Так. – жінка усміхнулась.

- А пам’ятаєш, коли ми купили невеликий будиночок на краю Вільних Земель, а коли ми прибирались там, то з комори вистрибнув великий пацюк і ти вбила його.

- Так. Я ніколи не думала, що Тристран може пищати на таких частотах.

- А ще всі ті рази, коли будучи малими ви пробували підглянути за мною й навчитись чарувати. Здається, вам навіть вийшло навчитись заповняти склянку водою самотужки. Я був гордий вами в той момент.

- Я пам’ятаю, батьку. Послухай, якщо це вже не Тристран, то нашим обов’язком є упокоїти його душу і тіло. Ми його сім’я й яким б він не був тепер, але десь там в середині повинна бути частинка того самого, «нашого» Тристрана.



Yatochka

#675 в Фентезі
#928 в Різне

У тексті є: магія, фентезі, пригоди

Відредаговано: 06.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись