Верховний Маг

Розмір шрифту: - +

Епілог

- Так і закінчилась історія справжнього героя, який пожертвував собою заради спасіння цілого світу.

Світловолоса жінка, в дорогому оксамитовому одязі, відклала невелику книжку, із білою палітуркою, на тумбочку.

- Мамо, але чому ти тоді не стала таким самим великим магом, як він? – вигукнув темноволосий хлопчик років десяти.

- Все просто, Теодоре, як і казав сер Річард: «Завжди повинен бути Пендрагон.» Я зосередилась на становлення миру в цілому світі, а потім зустріла вашого батька і народила двох чудових дітей.

- Мамо, а що значать ці слова? – сказала русява дівчинка, на вигляд якій було не більше шести.

Жінка посміхнулась й поклала руку на голову маленькій.

- Моя люба Мавіс. Я й сама довго не знала, що саме вчитель хотів сказати мені цим, але коли підросла, то для мене нарешті дійшла їхня суть. Слово «Пендрагон» для людей це символ надії, знак миру, спасіння. Люди знають що яке б лихо з ними не сталось, але якщо десь є Пендрагон, то він завжди прийде на допомогу.

- То якщо щось станеться, то ти захистиш нас, мамо? – тихенько промовила дівчинка.

- Звичайно ж і не тільки вас, а й всіх людей нашого королівства, адже я не тільки ваша мама, а ще й королева. – Ана тепло посміхнулась.

Несподівано двері відчинились й в кімнату зайшов рудоволосий чоловік з охайно вибритим обличчям, в блискучих стальних латах і довгою шаблею на поясі.

- Моя королево, до вас відвідувач.

- Ероне, невже це не може почекати до завтра?

Рудий посміхнувся.

- Може, але ви чекали на це двадцять років.

Очі жінки стали широкими від здивування. Вона швидко зірвалась з ліжка, на якому сиділа, й підібравши сукню побігла в напрямку тронного залу.

- Подивись за дітьми. – вигукнула вона, вибігаючи з кімнати.

Ана бігла темними коридорами замку, які ледь-ледь були освічені тьмяним світлом факелів, що висіли на стінах. В голові жінки повільно вимальовувався образ, який вона згадувала собі кожного дня протягом всіх цих довгих років. Нарешті вона вбігла в великий зал, прикрашений довгими банерами й статуями героїв тієї великої війни, і завмерла.

Перед її очами, спиною до неї, стояв чоловік в білій, наче сніг, мантії. Його чорне розтріпане волосся було наче смола. Він стояв й розглядав велику статую, що стояла за троном правителя.

- В мене справді такий довгий ніс? – прозвучав спокійний і такий знайомий для Ани голос.

Жінка підбігла й , не стримуючи сліз, обняла чоловіка зі спини.

- А ти підросла. – сказав чорноволосий.

- Я думала, що більше ніколи вас не побачу. – нарешті жінка ослабила свої обійми.

- Якщо бути відвертим, я також не думав, що повернусь, але, схоже, в долі ще є плани на мене. Це твої діти?

Ана повернулась й побачила рудого мечника, за яким ховались двоє малих в піжамах.

- Так.

- Дуже схожі на тебе. Схоже, обоє успадкували твою кров. Впевнений, що вони стануть хорошими чаклунами і людьми.

- Мені треба так багато розказати вам. Ви..ви залишитесь?

- Думаю, тепер ми справді можемо трохи перепочити, до того ж Ерон мені ще дещо винен.

- Добродію, ви, як і завжди, злопам’ятний.

Двоє чоловіків засміялись.

Так і закінчилась історія боротьби з власним безсиллям й самою смертю. Про життя і подальшу долю Річарда Феруенського можна говорити незліченну кількість годин, але це буде вже зовсім інша історія.



Yatochka

#211 в Фентезі
#106 в Різне

У тексті є: магія, фентезі, пригоди

Відредаговано: 06.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись