Вій-ник

Розмір шрифту: - +

Глава 1

Глава 1

 

Староста зняв з голови шапку, струсив з плеч сніг і зайшов у присадкуватий дім.

- Здоров будь, Віт, - привітався він з господарем оселі.

- Проходь, Денис, - не надто привітно буркнув одноокий.

Високий гість покрутив головою, знайшов віник біля входу і почистив взуття від налипшого снігу. Наздогнавши господаря Денис підійшов ближче до грубки та на кивок одноокого всівся біля столу. Староста почував себе злегка не в своїй тарілці. Віт був відлюдкуватим старцем, та мав поганий характер. Якби не його здібності, сільський люд обходив би того стороною.

- З чим прийшов? – запитав чоловік, наливаючи у чашки гарячий чай.

- Ти певно чув що дім маляра нашого згорів учора? Боже прийми його душу.

- І чув і навіть бачив, - хмуро одізвався Віт. - Та й що з того?

Будь-яка пожежа то насамперед біда. Пожежа що забирає життя - то страшне горе. Одноокий старець в ту ніч, коли будинок сільського маляра спалахнув, спав погано. Він ніколи не помічав за собою пророчого дару, та старість певно вносила свої корективи в його життя. Віт мовби знав що має статись горе, та, нажаль, не міг розібратись яке саме.

- Ну так діток його з хати вдалось витягнути.

- І про то я знаю. Та ж не чув аби вони отримали якісь мітки од вогню. Чи то не так?

Староста нервово почухав праву щоку.

- Все так як ти говориш, - зізнався він.

- То чого ти мені говориш про тих дітей? – ще більше нахмурився Віт.

- Вони ж сиротами залишились, розумієш? – староста розсердився на самого себе, і, набравшись сміливості, продовжив куди як впевненіше. – Я маю подбати про їх подальшу долю!

- Стривай-стривай, ти ж бо не хочеш сказати що…

- Ти знаєш наші звичаї, Віт. Я повинен влаштувати малечу в іншу сім'ю. І серед усіх наших ти краще всього підходиш.

- Ти серйозно? – розгублено запитав Віт.

- Більш ніж. Ти у нас одинак, живеш сам у великій хаті.

- Отож бо й воно! Ключове слово “сам”! Я не знаю як доглядати за дітьми, і в мене немає жінки, котра ще хоч якось би могла з ними зладити! Це ж бо тобі не за котом глядіти! – Віт вказав пальцем на мліючого на печі рудого аж золотого кота.

- За ними не тре так вже сильно і доглядати. Вони ж бо без матері, уже два роки живуть. Оленці уже десять, і вона сама майже що за собою, братиком, і хатинкою гляділа. Їм головне щоб каша якась була, та молоко. А ти ж маєш сталий заробіток, для тебе це не є проблемою

- Стривай-но, - Віт підозріло подивився на старосту, весь його гнів та розгубленість мов би рукою зняло. – Стривай. А чи не хочеш ти таким чином нав’язати мені учеників?

Денис зніяковів, ледь помітно змінився в обличчі, та цього виявилось достатньо аби одноокий вгледів різницю.

- І не бреши мені! – прикрикнув старець.

Староста, що уже відкрив рота для якоїсь відповіді, різко закрив його, ледь не прикусивши собі язика.

- Так то ж одне іншому не заважає, - дерев’яним голосом зізнався староста.

- Он воно що, - задумливо пробурчав Віт.

Тепер, коли все стало зрозуміло, старець міг просто виставити старосту і на тому забути про цю розмову. Десяток років тому він би так і зробив. Вигнав би Дениса, нерозмірковуючи. Втім тепер дещо змінилось. По-перше, десять років назад, старостою був ще не Денис, а його дядько. А, по-друге, Віт відчував, як старість наступає йому на п’яти. В його віці і справді можна було думати про учнів. Чи хоча б про одного. Так справді, одного буде більш ніж вдосталь.

- Гаразд, - кивнув своїм думам одноокий.

- Що? – розпачливо перепитав староста.

- Я погляну на тих дітей, якщо в когось із них є потенціал, то я візьму його до себе. Але тільки одного. Якщо ж серед них не знайдеться нікого з потрібними здібностями, то ти відстанеш від мене.

- Та як же ж так? Як можна розділяти діточок? – награно заголосив Денис.

- Я все сказав, - проголосив Віт і поставив порожню чашку на стіл.

 

***

 

Очевидно староста вирішив кувати залізо поки воно гаряче. Він привів двійко дітей до оселі Віта того ж вечора. Одягнуті в завелику одежу, закутані в шерстяні хустки вони тільки поблискували переляканими очима, і терли замерзлих носів об рукава, виглядаючи з-поза ніг Дениса. Віт не був здивований такою реакцією. Все ж, в деяких незначних варіаціях, він бачить подібне уже давно. На протязі далеко не одного десятка років. І, з рештою, він не міг  звинувачувати людей у страхові, бо ж вигляд мав дійсно моторошний.

Наразі Віт виглядав як злегка скрючений старець, років під вісімдесят, не менше. Хоча раніше відрізнявся ідеальною статурою, і на дві долоні тільки не діставав до чотирьох ліктів у висоту. У нього було довге, пряме, сиве волосся, що спадало на плечі. Одягнений він був в досить якісну і навіть дорогу за сільськими мірками одежу.



Sirius M

Відредаговано: 26.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись