Вій-ник

Розмір шрифту: - +

Глава 13

Глава 13

 

Вона уявляла цю зустріч на протязі…

А власне скільки часу пройшло після того як вони розлучились? Рік, півтора? Вона і сама уже не могла б сказати точно. Інколи час тік так же як мед з ложки, інколи скакав як заєць від голодного вовка. Спочатку вона сердилась. Навіть згадувати про буремного брата не бажала, але ж маючи добре серце довго яритись не могла. Однак наздоганяти хлопця було пізно. Тому Олена вирішила просто змиритись.

Вона знала що Велет теж не зможе довго біситись. Нехай спробує жити за власним розумом. Рано чи пізно він повернеться.

Повільне та розмірене життя в Сеньківці почало набирати оберти. Звісно основною причиною того послугував випадок із нападом людиноподібних ящерів. Трійка галдовників стала тільки першою ластівкою із цілої низки нових обличь що почали з’їжджатися сюди з усіх, здавалось, околиць.  Ящери зацікавили собою широке коло осіб. Звісно у саму першу чергу сюди прибуло декілька сотень козаків із Ніжина. Повторний напад ніхто не виключав зі списку вірогідностей, а саме тому рідне Оленчине село, та значна частина північного кордону посилились регулярним військом.

Пластуни шукали звідки ці ящери з’явились, простежували їхній шлях, ледь не по травинці перебирали аби збагнути. Втім нічого так і не з’ясували. Склалося таке враження, ніби ящери декількома групами з’явились просто із повітря, на близькій відстані одна від одної. Так мовби вони володіли магією. Це твердження ставилось під сумнів усіма ворожбитами що оглядали тіла істот. Мертве тіло не настільки інформативне як живе, але і по ньому можна багато що сказати. Отож усі хто знався на справі стверджували що в незвичних створіннях немає ні капельки хари. Вони не могли творити ніяких чаклунських штук, а особливо таких сильних, за допомогою котрих можна переноситись із одного місця на друге.

Судячи із місця де з’явились ящери, висловлювалась думка що їм могли допомогти песиголовці. Ходили чутки що деякі сильні шамани, можуть переносити себе на далекі відстані. Одначе песи рідко коли йшли на співпрацю із людьми чи кимось відмінним від них самих.

Дехто почав грішити на османів. Ті вже підкидали їм у минулому “добрих сусідів”. Чому вони не могли знову зробити щось подібне? Та це не пояснювало відсутність слідів.

Поступово лихоманка навколо ящерів спадала ніц. Близькі да дальні околиці Сеньківки вивчили так як ніколи до того. Тіла ящерів перевезли в якесь невідоме місце. Їхнє спорядження, несправну зброю, одяг та обладунки тих кого Велет назвав пічниками, також забрали невідомо місце. У самому селі залишився невеликий гарнізон у півсотні козаків.

Для жителів, життя поступово сповільнювалось, та входило у звичну колію. Дивацтва дивацтвами але потреба працювати на полі аби прогодувати себе узимку нікуди не ділась.

Оленка не нудьгувала. Незвично пусте та одиноке господарство часто відвідували Балі, та Оленчині подруги. По мірі сил вони підтримували дівчину та не дозволяли почувати себе покинутою. Велетів кращий друг, ніби відчуваючи свою власну провину у тім що не втримав молодшого Драка, постійно крутився десь поряд. Спочатку дівчина сердилась та дратувалась, але трохи остигнувши зрозуміла що Зорян і сам сумує не менше за неї. Змінивши гнів на милість, вона перестала лаяти хлопця, і виявила що він непоганий співбесідник та друг. Ні, вона і раніше це знала. Коли вони були зовсім малими, то грались зазвичай в одній компанії. Все змінилось коли вона стала підлітком. І схоже прийшов час усьому повернутись на круги свої.

Та відверто кажучи навряд чи Оленка сумувала би без компанії Зоряна. Про її знахарські вміння і до того ходили чутки. А вже після того як не стало Віта, кількість пацієнтів тільки збільшилась. Старий справді не любив людей, та поставив себе так, що звертались до нього рідко. Його учениця ще не навчилась відмовляти кому би то не було. Вона приймала усіх хто в тому потребував. Не зважала на те чи є в них гроші чи нема.

Це був урок який вона мала пройти.

Так, паломництво з усіх, навіть самих віддалених околиць, сприяло тому що Оленка досить швидко покращувала свої навички та вчилась новому. Але з часом вона почала розуміти що Велет у чомусь та був правий. Люди справді почали сідати їй на голову. Це усвідомлення огріло її по голові краще за будь який сонячний удар. Вона не зачерствіла до чужого горя або щось подібне. Та трішки передивилась свої пріоритети, та почала відмовляти тим хто поводив себе занадто нахабно або ж звертався до неї з приводу різних дрібниць.

Вона не сиділа безвилазно у Сеньківці. Зовсім ні. Оленка їздила на ярмарки до Озерного, була у Чернігові, та навіть вилікувала дочку тамтешнього полковника. Ще малою та упала із замкового муру, та пошкодила спину. Оленка поставила ту на ноги в рекордні строки.

Єдине з чим не встигла розібратися Оленка так це зі спадком покійного Віта. Вірніше кажучи, з частиною спадку. Старий ворожбит залишив своїм учням заповіт. Шкода що Велет поїхав до того як Оленка знайшла лист. Віт розписав там усе своє нехитре майно, і, потрібно відмітити немаленькі статки. Останні зберігались в державній казні, і частину із тих грошей ворожбит заповів якомусь далекому родичу з під Вінниці, інше наказав розділити між своїми учнями. Якби Оленка прийшла за своєю часткою, то могла б безбідно прожити до самої старості. Нехай скромно, але тим не менш. Та вона не хотіла цього робити. Спершу вона покаже заповіт брату, а вже потім вони будуть вирішувати що робити далі.

Отож матеріальні речі, що залишив їм Віт, чекали свого часу. Проблема була у тому що дарунок котрий їй передав вчитель перед самою смертю все ще ніяк не показував себе. Відьмацька сила. У прямому сенсі частинка душі Вітова, що старий віддав Олені. Теоретично вона знала хто такі відьмаки, але на практиці все виявилось якось не так. Вона просто не могла збагнути що дав їй Віт. Знахарка не отримала неочікуваного приливу сил, запаси її хари не збільшились, будь які замовляння не стали для неї легшими чи навпаки важчими. Здавалось все залишилось так як і було. Але це неможливо.



Sirius M

Відредаговано: 26.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись