Війна Сфери.Сніг

Розмір шрифту: - +

2.У печері

ПЛАНЕТА СЕНП

 

Гел не очікував, що так насолоджуватиметься звичайним, ледь чи не первісним полюванням. Він був наче звір, якого випустили на волю. Але він звір, що не виріс у клітці, він звір, котрий знає, що таке бути диким. Ні, він не вважав своє життя кліткою, він любив те життя, яке побудував, і родину, котру любив та оберігав, але це полювання торкалося зовсім інших струн його почуттів. Тим більше, Отуні спеціально взяла тільки Лянгала і Керфі, бо хотіла побачити перевертня. Тому, щойно відійшли від печери подалі, щоб від порогу не було видно, Гел набув звіриної іпостасі і припустився по сліду на чотирьох лапах. Отуні до того моменту думала, що бачила у житті все, та перетворення людини на звіра змусило її заклякнути у первісному жахові перед невідомим. Лянгал торкнувся плеча мисливиці:

– Не бійся. Він цілком зберігає людський розум.

Керфі, звиклий до перевертнів, підтюпцем побіг за звіролюдом. Безсмертний, хоч і молодий, був вихований на правилах, що є незмінні (і змінні для нього) як для основної маси жителів Пателли. Для нього трансформація була нормою.

Отуні прошептала до Лянгала:

– Я і помислити не могла, що то так дивовижно. І гарно. То і є магія?

– Ні, – з усмішкою відповів белкієць, – магію я бачив, вона інакша, а це просто трансформація. Природна трансформація на клітинному рівні[1]. Мені казали, що це гарне видовище, але я вперше побачив перетворення зблизька. Раніше спостерігав за тим лише на моніторах корабля, перед битвами, коли аджари йшли у бій. Та на моніторах я бачив тільки, як зникають люди і з'являються звірі. Як багато я не знав про своїх побратимів. І як багато ще не знаю...

– Тоді побігли, – приречено сказала Отуні. – Все життя потрібно чогось вчитися. Напевне, колись звикну та перестану дивуватися, і то буде найсумніша мить.

– Не звикнеш. Він у нас не затримається надовго.

Гел привів мисливців до гаю, де напередодні полював на зуглів. Звірі, звичайно, змінили місце перебування, та відійшли недалеко. Мисливці залягли у сніг на узліссі малого гаю. Гел попередив, що вижене звірів на них. Оуні і Лянгал знали, що таке полювати на зуглів. Керфі запевнив, що знає. Йому повірили усі, крім Гела.

Тейл відігнав від табуна двох зуглів, погнав на мисливців. Міг вбити їх сам, та не було у тому необхідності. Зугли, звичайно, тварини без душі, та Гел не любив убивати навіть рослиноподібних тварин заради гри. Печерним людям потрібно годувати плем'я, вони і мають вбити тварин, щоб жили люди їх племені. Гел відповідав тільки за сина і Енне. Їм не потрібно багато їжі, завжди міг їх забезпечити.

Отуні випустила стрілу у зугла, що вибіг на неї. Звір упав: стріла пробила його серце. Отуні заклякла над тілом, за звичаєм, котрий сама і заснувала, просила вибачення за відняте життя. А от другий звір вибіг на Керфі. Лянгал стояв трохи далі.

Гел добре вивчив цих дивних всеїдних звірів. Зростом зугл сім фрето у холці, має гострі ікла хижака й тіло травоїдного. Зугл здавався масивним та неповоротким, та насправді рухався дуже швидко. Взимку ці звірі полювали на малих гризунів, а іноді й на більших тварин.

Звісно, якщо зугл відгризе халкейцю руку або частину ноги, то халкеєць швидко відновиться. Та чи потрібно доводити до крайнощів навіть задля того, щоб навчити чомусь молодого безсмертного.

Зугл пер на Керфі, мов некерований бронегравітав зі збитими поплавцями.

Халкеєць не хотів вбивати, але мусив захищатися, тому кинув списа, напевне, задіяв для того кидка всю силу безсмертного. Спис наче оминув тварину й пробив товсте дерево. Наскрізь.

Гел вискочив із хащі. Керфі вхопив зугла за гострі роги. Зугл підняв халкейця на ті роги. Мотнув важкою головою, кинув халкейця у дерево, з якого стирчало древко списа, добре, що лезо було з іншого боку стовбура. Халкеець гепнувся у сніг, намагався швидко стати на ноги. Зугл розвернувся і попер на Керфі. Гел розумів, що за порятунок халкеєць навряд чи йому подякує, та не був певен, що халкеєць зможе вбити розлюченого звіра. Гел стрибнув на спину зугла і розрізав діамантовими кігтями шию тварини. Зугл упав до ніг халкейця.

Лянгал чухав потилицю і посміхався. Керфі сердито говорив до Гела:

– Навіщо? Я б сам впорався!

– Вибач, я за інерцією, – винувато всміхнувся Гел, торкаючись пальцем кінчика свого носа.

Підійшла Отуні. Подивилася, спочатку оцінюючи, на мертвого зугла, потім, з усмішкою, на сердитого халкейця, затим, з поважним кивком голови, на Лянгала, і в кінці, остерігаючись, на Гела.

– Викликати нарти? Гадаю, двох зуглів поки досить, – вирішила печерна богиня мисливства.

– Викликай, – погодився Лянгал. – Сьогодні, завдяки аджару, ми швидко впорались.

Гел здивувався, коли Отуні витягла з кишені маленьку металеву коробку та увімкнула її. Почувся шурхіт радіохвиль і скрипучий, спотворений відстанню і саморобними динаміками, голос. Оуні назвала умовні координати, де вони знаходились, вимкнула масивний апарат. Лянгал із гордовитою усмішкою спостерігав здивування Гела:

– А ти думав? Бачиш, дичавіємо. Вже на радіохвилі перейшли.



Марк Алл

Відредаговано: 16.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись