Виродок землі

Розмір шрифту: - +

Виродок землі

Немає горя більшого за горе матері коли вона бачить як  зробили виродком її дитя, смерть – звільнення, однак скалічена душа не здатна жити, й безпомічно очікує коли вищі сили змилосердяться й обірвуть нитку її життя. Немає Матінці Землі більшого горя ніж побачити пустелю на місці де колись цвіли розкішні сади, гуділи пишні ліси й ніжно співало джерело.

Сотні інших дітей Землі будуть втішати свою неньку, та ніщо не подолає її горе над занепалою дитиною. Вони будуть розпускати для неї квіти, а вона плакати холодним дощем. Вони будуть розсівати для неї поля, а вона стогнатиме громом.

Пустеля – це місце де замирає час, ніщо крім випадкових мандрівників не порушує її вічного спокою. Все живе крім рідкісних комах залишило це місце, залишивши його на потягу безтурботного спокою. Всьому живому потрібен порядок, животворний немов підземні води порядок. Пустеля  ж хаотичне колихання вітрів світу, які губляться потрапляючи в ці місця. Пустеля – це хаос, де спроби впорядкувати дитину виродка землі впровадили лише примітивні комахи, та їхній слабкий порядок не здатний повернути життя в мертву душу, красу в знівечене тіло.  Лише небесні зірки застигають в німому незручному мовчанні разом з матір’ю Землею.

Все у світі піддається Порядку. Порядок – це життя, це ранкова роса й спів солов’я, рик хижака й передсмертні конвульсії схопленого за шию оленя. Всі ці крайності гармонійно переливаються між собою й створюють прекрасне. Та є в світі лише одне створіння яке повстало на споконвічний порядок речей, на красу й гармонію космосу. Вона приревнувала  любов Всевишнього до створеного ним світу, й в ревності своїй стала святотатствувати над гармонією навколо. Коли ж вона бачила що ніщо не може її зупинити – вона загордилася, й поставила свої порядки вище порядків світу.

Руйнівна природа людини бере свої основи з того часу, як це примітивне двоноге усвідомило себе як “Homo sapiens”. Й ніщо не може зупинити руйнування які лежать в серці людини, це її хвороба, і її прокляття. Вона сама зненавидить себе за неї, й в спробах залікувати рани світу які ж сама й поставила знищить його остаточно.

Наша історія відносить нас до часів забутих самими богами, бо вони тоді ще не були створенні. Висота лісів та джунглів в ті часи перевищували сучасні хмарочоси, в цьому мегаполісі зелені розташовувалися десятки мільйонів створінь, більша частина з яких заглянула у всепожираючі очі безодні. Деякі зникли бо того потребував порядок для підтримки загального життя, деякі по власній ініціативі або з допомогою чужих. Тоді то в глибині віків люди вперше й змогли підкорити природу, й гордість цього моменту не зникне з їхньої пам’яті доки живе людство.

Так, це був вогонь - ручне приборкане сонце. Вогонь був богом, доки не став інструментом. Спочатку йому поклонялися, йому приносили жертву й в ньому бачили початок всього. Страх перед вогнем й робив його божеством, достатньо було страху зникнути й божество перетворювалося в божка. Він володіє тим хто нездатний володіти ним!

Коли вогонь став приборканий, й ручне сонце освітлювало невеличкі поселення де ще жили люди що не сильно відрізняються від мавп, тоді зірки замиготіли у своїй ревності, вони не могли повірити що їм знайшли заміну. А люди шкірячи зуби насміхалися з них, адже вони тепер були їм не потрібні. Вони насміхалися з темряви, бо перестали її боятися. Вогонь був здатний відігнати навіть злих духів яких малювала людська уява, яка в той момент не була здатна нічого придумати крім страхів.

Пізніше людина звикла до вогню, вона помирилася з зірками, й до неї повернувся страх перед темрявою. Здавалося порядок у світі відновлений, та руйнівна природа людини взяла верх. Це сталося через кохання. Вогонь дається в руки сильним та розумним, він спалює слабих та дурних. В людей тоді не було імен, тому нам ніколи не дізнатися як звали того хлопчину. Він був занадто великої думки про себе, він взяв вогонь в руки та не зміг його підкорити. Він бачив шрами від опіків на руках чоловіків свого племені, він чув крики їхнього болю коли вони підкорювали вогонь. Однак він не уявляв той біль який потрібно пережити щоб підкорити вогонь, він не уявляв скільки мужності потрібно щоб шкіра на руках відмерла й перестала відчувати біль.  

Його крик був проникливий, він намагався витрусити вогонь зі своїх рук. Та вогонь безпощадний. Він знищує дурних та слабких, володіє над тими хто не може володіти над ним. Тіло хлопця швидко загорілося немов суха гілка, й він довго кричав, бився в конвульсіях, доки свідомість не покинула, й світ не занурився в глибини вічної темряви.

Коли Вона прийшла він вже був мертвий, все плем’я споглядало на нього, однак без жалю, всім було все одно. Лише Вона любила його, лише Їй він був дорогий. В неї також як і в усіх за того часу не було імені, вона як і будь яка жінка первинного суспільства була спільною. Однак її серце, її душа належали лише йому. Вона швидко зрозуміла що сталося, лише одна сила в світі здатна була таке зробити з людиною – вогонь. Вона бездумно накинулася на нього, її спробували схопити, однак ненависть яку давало їй кохання була більше будь яких людських сил. Однак лише людських, вогонь виявився сильніше…

Вона повторила долю свого коханого,  однак несучись по сторонах випадково підпалила суху траву. З племені вижило до десяти людей, всі інші перетворилися в людської форми вуглець. Ліс горів ще довго, навіть небесна вода не могла його потушити. Цей десяток людей тікав на схід, однак вогонь їх наздоганяв. Вони думали що він не заспокоїться доки не знищить їх, один чоловік навіть кинувся назад до вогню щоб принести себе в жертву. Він жестами показував що якщо всі помруть, то вогонь перестане нищити навколишній світ. Однак він помилявся, його жертва була дармовою. Вітер подув в протилежну сторону, й вогонь знищив сам себе.

Твої барви миліші мені за барви всього нічного неба, а шелест вітрів твоїх миліше співу зір. Моя любов до тебе зігріває серце придуманими стражданням – мій рідний край.



Creator

Відредаговано: 11.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись