Вишенька

Розмір шрифту: - +

20

Ми всі любимо, коли нам роблять приємні речі, сюрпризи. І якою б людина на перший погляд не здавалась нудною, але якщо знати таємницю, то й вона радітиме сюрпризам щиро, як мала дитина. А ця таємниця не така вже й складна: подаруйте тій людині щось, потім ще раз зробіть приємність, і ви помітите, як розтоплюється в неї серце. Ну а ще через деякий час і сама вона почне робити приємності іншим. Це бумеранг. Ця теорія перевірена.

Тобто, можна зробити висновок, що всі люди на світі діляться на дві категорії: ті, хто люблять приємності, й ті, які не знають, що вони люблять приємності.

Але проблема в тому, що хороші вчинки - це добре, і добре, коли їх багато, але погано, якщо ми до них звикаємо, бо якщо одного дня вони припиняються, то ми дуже розчаровуємось.

 

Сергієві батьки померли, коли хлопчині йшов п’ятнадцятий рік. Це якраз та пора, коли закінчує формуватися характер, коли ми розкладаємо свої пріоритети, коли мрії перетворюємо у цілі. В ранні підліткові роки ми стаємо особистостями і почуваємося впевненішими у своїх діях, якщо отримуємо підтримку від батьків. Якщо ти хочеш чогось добитись, але не вдається, то яка ж це розрада, коли мамине тепле слово і батькова порада допомагають.

Сергій у свої чотирнадцять років вже багато про що знав у батьківській справі, не раз на вихідних сидів у офісі серед купи документів. І хоч яким він іноді був втомленим, але отримував неймовірне задоволення від того, що робить корисну справу – допомагає татові і суспільству. Тай сам Василь Васильович пишався надзвичайним розумом свого сина, був впевненим, що його справа не пропаде дарма, буде кому її продовжити. Звичайно, що у Василя Васильовича були замісники, які теж немало доклали зусиль, але замісникам було від тридцяти років і вище, а ось тут підростає юнак – майбутнє компанії. І хоча Василь Васильович був строгим батьком, але був упевненим в тому, що свою справу краще довірити власному синові, аніж чужим людям. Тому одного вечора зміст заповіту змінився: в разі якогось нещасного випадку право керувати справою передаватиметься Сергію Васильовичу, а не правій руці директора. Про ці зміни ніхто, крім самого директора та адвоката, не знав.

Звісно, що хлопчина мріяв очолювати бізнес батька, але він про це думав, як про далекі плани, коли матиме власних дітей. Якби йому в чотирнадцять років сказали, що вже у вісімнадцять нестиме звання директора, то ця новина зробила б його найщасливішою людиною на світі, але якби додали, що причиною цього щастя стане смерть власних батьків через декілька місяців, то його щастя розвіялось би за секунду. Але нашому герою ніхто нічого не казав, ні про що не попереджав, а просто в один не прекрасний день Сергієві батьки померли. В один день він втратив можливість любити рідних, він не був до цього готовим. Життя втратило сенс. В той день хлопець пережив занадто тяжкий стрес, до якого чотирнадцятилітні діти не бувають готовими. Це ж якраз той вік, коли формується характер, коли батьківська підтримка і розуміння дуже потрібні, відсутність їх синонімізується з відлунням пустоти.

Добре, що хлопчина не залишився один серед великого світу: опіку над ним взяв дядько Іван. Повірте, Іван Васильович ставився до хлопчини, як до рідного, і доклав великих зусиль, щоб Сергій пережив ту втрату, щоб призвичаївся до нового життя. Це було надзвичайно важке завдання, адже ситуація була складною.

Смерть Сергієвих батьків не була схожою на ту, яку часто показують у фільмах. Джулія і Василь померли в один день, але не від старості - як би це було романтично! - вони не померли в автокатастрофі, як це часто буває, вони також не опинились випадково у непотрібному місці. Ні. Вони просто збирались на День народження до друга сім’ї, коли в будинок увірвався чоловік у масці й неблагородно встромив ножа у спину Василю. Коли жінка в шоковому стані підбігла до чоловіка й накинулась із кулаками на непрошеного гостя, то незнайомець хотів відштовхнути її від себе, але не зміг. Джулія била його ногами, не боячись ножа, який той тримав у руці, надто пізно жінка здогадалась схопити вішака, на якому було її пальто. Саме в той момент, коли Джулія розмахнулась величезною дерев’яною палкою, сталевий ніж уже пробив їй серце. Жінка вмить, з жахом в очах, впала поруч із чоловіком. Незнайомець на якусь мить взявся за голову, наче не чекав такого повороту подій, щось пішло не за планом, але було вже надто пізно. Серця тих двох, що лежать біля його ніг уже не заб’ються ніколи знову.

  • Нііііі, - навіжено почувся голос зверху.

Небажаний гість підняв голову і побачив хлопця з метеликом у руці. То був Сергій.

  • Мамо, тату! – Кричав хлопчина, але відповіді не почув і побіг вниз.

Людина в масці кинулась до дверей. Мабуть, він не хотів свідків, але рука на дитину в нього не піднялась. Так, Сергій побіг спочатку до батьків, але, не почувши жодного натяку на дихання, відійшов від них. Взявши ніж з кухні, хлопець кинувся надвір, але слід непрошеного гостя вже зник.

Сергій повернувся у будинок, і хоч батько не дозволяв йому ніколи плакати, величезні сльози покотились у хлопця по обличчю, а потім чути було і ридання.

- Тату, пробач за сльози. Я тільки сьогодні... Тільки трохи... Мамо, вибач, що не знайшов метелика раніше, як ти і просила, я б тоді не запізнився, я б тоді вас встиг врятувати! – Ці слова супроводжувались сльозами, важким диханням, відчуттям безвиході.

Назад повернути час не можна. Нічого змінити не можна. Вже немає люблячої міцної сім’ї. Є просто чотирнадцятирічний Сергій, який гладить і обнімає двох людей, тіла яких остигають з кожною хвилиною.



Ольга Торська

Відредаговано: 14.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись