Вишенька

Розмір шрифту: - +

30

  • Тобі чай зелений чи чорний?
  • Який зробиш, Софіє.
  • Тоді чорний. Кажуть, він зміцнює імунітет.
  • Ти думаєш, зараз це має значення?
  • Тарасе, зараз все має значення. О, Юрій телефонує. Мабуть, уже під дверима. Піду, відкрию йому.

Через кілька хвилин Тарас побачив ще одного гостя. Досить, що від самого ранку Вероніка і Софія хазяйнують у його квартирі, то ще тепер і Юрій прийшов. Хоча приніс із собою багато фруктів.

Вже понад місяць, як у Тараса зламана права нога. Взагалі, смішно вийшло. Він просто виходив з автобуса, і звідкись з'явилась людина, об чию ногу власне й зашпортався Тарас.

Не було високо, але, мабуть, кут падіння зіграв свою роль. Ще місяць. Цілий місяць хлопець має ходити в гіпсі. Але він може ходити. Як же про це сказати друзям? Адже ті вважають, що хлопчині потрібно завжди лежати. Інакше як пояснити те, що вони самі готують йому їсти, приносять продукти й стараються завжди бути поруч.

- Ого, ти приніс памело, – нарешті чомусь зрадів сьогодні Тарас.

- І не тільки. Я приніс тобі ще дві книги. Дуже цікаві. Щоб не сумував, коли нас немає поруч, – гордо сказав друг.

- Сумувати не доводиться. По-перше, ви майже завжди є. Дай вам волю, ви тут ночувати по черзі будете…

- А можна? - перебила Софія.

Тарас проігнорував питання і продовжив:

- … А, по-друге, он ще ці не прочитав.

І Тарас показав на гору книг, які принесла йому Вероніка. Вона власне вийшла з кухні.

- Ти наче на курорті зараз. Надворі мерзенна погода. Всюди болото після першого снігу. Вчитись охоти немає. А так - сидиш собі в теплому ліжечку, книги читаєш.

- Фільми дивишся, – підхопила Софія.

- Листопад – це ідеальний місяць, щоб хворіти, – зробив висновок Юрій.

- Не знав, що є місяці для того, щоб хворіти, – зі сарказмом сказав Тарас.

Вероніка поглянула на годинник.

- Вже так пізно. Мені час додому.

Дівчина зібрала свої речі й попрощалася з усіма.

- Відколи ти не здійснюєш часті прогулянки, то Вероніка завжди зникає, як тільки починає темніти. Немає кому проводити, а самій вночі страшно, – звернулася Софія до Тараса.

Хворий відвернув голову до вікна, наче не чув ніяких слів. Мабуть, просто не бажав говорити на ту тему.

- А й справді пізнувато. Теж пора додому, – підхопив Юрій і спитав у Софії, - збираємось?

- Милий, ти, мабуть, іди, а я ще залишусь на годинку-дві, зварю якогось борщику. А потім викличу таксі.

- Не потрібно мені нічого готувати. Холодильник вже тріщить.

Тарас намагався відмовити Софію від самопожертви. Глянувши на дівчину, він зрозумів, що справа зовсім не у борщику і додав:

- Не відмовлюсь від сирників.

- Я б поміг, але ще вдома запланував роботу.

Юрій поцілував Софію у лоб, потиснув руку другу і наче ненароком запитав:

- Хвилюватись, що ви залишаєтесь удвох, мені не потрібно?

- Ревнувати дівчину до хлопця, з яким вона дружить вже п'ять років, і між якими досі ще нічого не було – нема сенсу.

Прозвучало переконливо, тим паче, що Юрій за дівчиною ніколи нічого підозрілого не помічав.

Через декілька хвилин у квартирі запанувала тиша. Першим порушив її Тарас:

- Ну, сковорідки внизу, каструлі…

- Облиш, ти ж зрозумів, що я не через їжу залишилась.

Софія хотіла про щось поговорити. Її турбувало якесь питання, а, можливо, й не одне.

Хоча поки що й тиша не завадить. Потрібно зібратись із думками, вирішити, як правильно запитати. Тарас не квапив подругу. Між ними давно утворилось повне розуміння без слів. Знав, що вона налаштовується.

- Чому все так складно? - нарешті обізвалась дівчина.

- Було б нецікаво, якби було все просто.

Тарас не мав гадки, про що почнеться розмова. Просто слухав, намагаючись зрозуміти, де починається сенс.

- Розумієш, все наче добре, і все погано водночас?

- Розумію.

- Ми наче з ним пара, і непогана пара. І, чорт забирай, я кохаю його без тями. Я не хочу шукати когось іншого. Але інколи мені здається, що це все не взаємно, і якщо це правда, то чи є сенс продовжувати з ним стосунки.

- Поруч з ним ти щаслива. Значить, є сенс, – Тарас все ще не розумів, в чому справа.

- Але чи так буде завжди? Ми не так часто бачимось, як би я хотіла. Ми не так часто говоримо телефоном.

- Софіє, ми - хлопці. Нам важливо знати, що з нашою другою половинкою все гаразд, а не вислуховувати про нові передачі чи супермодні колготки. Нам достатньо двох хвилин на добу, щоб розвідати, чи все в нормі.



Ольга Торська

Відредаговано: 14.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись