Вишенька

Розмір шрифту: - +

45

Все має причину, все має початок. Але інколи ми губимось у власних думках. Нам з дитинства розказують якусь історію чи пояснюють правила життя, і ми йдемо за ними, вірячи в те, що почули.

Яскравим прикладом є дитяча віра у Діда Мороза. А чому ж не вірити, якщо батьки сказали, що він існує. Кожного року під ялинкою появляються подарунки, як і казали батьки. А якщо ти був чемним, то винагорода більша. Ти чуєш про подарунки, які отримали твої друзі від чарівного старого дідуся. Все сходиться – він існує. Нам не обов’язково бачити те, в що віриш, не обов’язково бачити всю картинку, головне – отримувати бажане, щоб все йшло за планом, і тоді лишні думки та запитання не будуть приходити в голову.

Ми віримо і навіть не задумуємось, що нам брехали. Це вже підростаючи, більш кмітливі дітки задумуються, чому нечемні дітки отримали кращі подарунки або чому ти майже всю ніч сторожив Діда Мороза й так і не побачив його. Хоча, бувало, що комусь таки пощастило зустріти чарівника: наприклад, батько імітував стук у двері, виходив, наче, глянути, хто там, а натомість приходив Дід Мороз. Він говорив з тобою, розпитував про твої успіхи в навчанні, про друзів. Залишав подарунки й зникав. Ти з радістю зустрічав тата і з захопленням розповідав, з ким зустрівся кілька хвилин тому. Показуєш подарунки. Розповідаєш, що Дід Мороз схожий на тата, але ж так і має бути, правда? Це прекрасний час. Час, коли ти віриш у чудеса.

Ти віриш, допоки сам не довідаєшся правду або доки жорстокі старші діти не розкажуть тобі, хто кладе подарунки під ялинку. Ти не хочеш їм вірити, але все-таки перевіряєш правдивість їхніх слів. Ти розчаровуєшся.

Але у нас завжди є вибір. Ми можемо закрити очі на те, що є правдою, а що ні. І ми можемо продовжувати жити у світі, в якому нам затишно. Зрештою, хіба хтось на світі знає всю правду і як краще жити?

Напевно, якби Вольовому Сергію Васильовичу сказали про те, що він поступає неправильно, що він зробив боляче багатьом людям, то хлопець все не міг би цього зрозуміти. Поруч з ним була Марія – любов його життя. Він має все, що потрібно для щастя. Так, вона мовчала, не складала йому веселої компанії, але вона просто була поруч. Якби навіть дівчина заговорила, просила відпустити її, дати знати рідним, що вона жива, то це б ніяк не вплинуло на нього. Нікуди відпускати Марію він не планував. Справді, коли дівчина була неслухняною, не робила того, що він хотів, то Сергій зв’язувався з людьми, які за немаленьку винагороду капостили її рідним. Він вважав, що це нормально, коли жінка має маленький страх перед чоловіком. Такою була суть його віри.

І хоча фізичного болю Марія не зазнала, але душевного досхочу. Та Сергій навіть не підозрював, що робить боляче своїй дружині. Він би й не зрозумів навіть, коли б хтось пояснив.

Сергій знав, що його тато дуже сильно кохав маму, і вони були щасливими. Тато б пишався хлопцем, якби знав, що Марія дуже схожа на матір. Така ж добра, розумна, надзвичайно красива. І хто б йому що не говорив, та ніщо не змусить відмовитись від дівчини. Він навчився досягати цілей будь-якими способами. Головне – результат.

Сергій не раз розказував Марії історії зі свого життя: як вперше її побачив, як покохав. Розказував, що коли в черговий раз прийшов у кафе за печивом з побажаннями, то сам собі сказав: «вона буде моєю дружиною». Але був Тарас, через якого мрія Сергія не так легко могла здійснитись. Хлопець не раз радився зі своїм дядьком, який був єдиним після смерті батьків, з ким Сергій міг поспілкуватись відверто. Саме дядько порадив погратися в студента і вступити на той самий факультет, де вчилася Марія.

Вольовий Іван мислив, що або пара буде разом, або пройде час, і Сергій втратить інтерес до дівчини. Минав час, але змін ніяких не було. Тоді виник інший план: зімітувати смерть Сергія і Марії і вивезти дітей за кордон.

Коли ти працюєш у морзі й маєш немало грошей, то без підозр можеш провернути дану справу.

Добре, що до вбивства справа не дійшла. Адже тіло Кравченко Богдани Олегівни справді було знайдено. Правда, не в лісі, а на першому поверсі закинутої будівлі неподалік від лісу. На венах були синці від уколів. Одяг був подертим.

Тіло Богдани опинилось на столі в Івана Васильовича. Як же вона була схожою на Вишеньку! Звісно, що не повністю, але зріст, вага, колір волосся збігалися. Іван Васильович довго вагався, але все-таки вирішив діяти: або зараз, або хто ж його знає, коли буде ще така можливість.

Обсипане мурашками тіло Богдани кинули до клітки з голодним ведмедем. Це було дуже жорстоко, але Іван заспокоював себе думкою, що не варто жаліти людей, які не дорожили життям, а, судячи з кількості нікотину в крові й запухлих від наркотиків вен, Богдана не жадала щасливого життя. Й померла вона від передозування. Після клітки з ведмедем тіло Богдани викинули посеред ночі з гелікоптера у ліс. З п’ятниці на суботу. Біля лісу не було житлових будинків, тому ніхто не скаржився на шум летючого апарата. Більше того, гелікоптер опустився максимально низько, і тіло спускали по канатах. Тепер не дивно, що поліція не знайшла жодних слідів навколо трупа, а зайвих синців в протокол Іван не подавав.

Отже, так сталось, що Богданине тіло двічі потрапляло до моргу, але першого разу воно грало роль дівчини, чиї батьки живуть у Голландії, тому неодмінно потрібно було направити тіло до тієї країни. А вдруге тіло Богдани видали за Савчук Марію. На розпізнання викликали дядька Марії, боялись, щоб ніхто з рідних нічого не запідозрив. Вже тоді на тілі Богдани був Маріїн одяг. Тіло було настільки спотворене, що самі Кравченки навряд чи впізнали б свою дочку. Дядько Марії розказав, в чому була одягнена дівчина, побачив її татуювання на нозі (єдине, яке можна було розгледіти після ведмедя), і Савчуки не сумнівалися, що то їхня дочка. Але, навіть якби вимагався тест на ДНК, який дуже дорогий, то й тут для Івана Васильовича не було б жодних проблем. Бо недалеко від тіла Богдани лежала Марія, яка була без свідомості, яку мали в труні відправити до Голландії.



Ольга Торська

Відредаговано: 14.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись